Кохана, я вдома

Вибиває в полі
Вітер гопака – 
Лупить макогоном
Жінка козака.

Рене МакДугал, також відомий як Дзен
________________________________

У кухні дурманяче пахло свіжою гарячою їжею – і теж травами. Не так виразно, як у Тріниній робочій кімнаті, та все ж.

Навички травництва та зіллєваріння мають один неочевидний, але приємний довісок. Тріна знала, яки з застосовуваних нею рослин їстівні, достатньо поживні й корисні, і як їх скомбінувати між собою, щоб отримати певні смакові якості. Тож дещо з того, що використовувалось в зіллях, часом додавала і в їжу.

А готувати вона любила – майже так само, як і своє основне ремесло.

На компактній техномагічній плитці з двома конфорками парувала велика срібляста каструля, від якої приміщенням ширилась неперевершена суміш овочево-м’ясних ароматів, а поруч на мілкій пательні шкварчала зажарка. Дівчина періодично приділяла увагу обом посудинам, перевертаючи та помішуючи, і заодно встигаючи займатись бутербродами на столику поруч.

Витяжка, обладнана простеньким повітряним артефактом, тихо гула вгорі.

Взагалі у цих краях сучасне приладдя було не сильно в ходу. Їжу готували на старих добрих грубах, а про такі речі, як витяжка чи переносний ретранслятор на даху, багато хто й взагалі не чув. Та Дзен доклав зусиль, аби створити у їхньому домі максимально можливий комфорт.

А гроші в найманця, як виявилось, водились. Не таким він вже й виявився голодранцем, яким батечко Торвальд його вважав.

Тихенько щось наспівуючи під ніс, Тріна акуратно нарізала тонкими скибками хліб – коли хтось раптово обхопив її зі спини, затуливши долонею очі. Впустивши від несподіванки ножа, травниця чисто на рефлексах спробувала вивернутись та заїхати невідомому ліктем під ребра – але удар був м’яко та вправно блокований.

– Вгадай, хто? – прошепотів на вухо знайомий голос.
– Дзен… – видихнувши, дівчина обм’якла. – Хай тобі грець, я ж тебе скалічити могла! Добре, що ніж з рук випав…
– А от і не могла! – міцніше обійнявши її, все так же пошепки, майже лоскочучи губами вухо, промовив найманець. – Бо то я навчив тебе всіх цих прийомів, цукеронько. Тому знаю, як від них захиститись! І взагалі – ти що, не рада мене бачити?
– Тебе, бачу, лиш одна річ у житті виправить, МакДурик, – акуратно вивільнившись з обіймів, Тріна обернулась до Дзена, який щасливо і трохи дурнувато всміхався. – Я ж просила – не підкрадайся ось так до мене!
– Гей, припини вже збиткуватися з цього прізвища! – вдавано нахмурився він. – Не забувай, що воно тепер і твоє також.

Саме так – з недавнього часу вони були офіційно одружені. Тутешній староста особисто провів церемонію, а запрошений з найближчого міста чиновник – допоміг з оформленням паперів.

І навіть гості були – переважно місцеві. Частина – ті, з ким встиг незбагненним чином подружитися найманець, серед інших – травниця швидко здобула повагу своїми навичками, і вони щиро раділи за неї… Ну а хтось просто знайшов зайвий привід розважитись.

Заодно це був привід для Тріни одягнути розшиту рунами вихідну сукню, яку вона в останній момент прихопила з дому разом з іншими речами, а для Дзена – покрасуватись у білій сорочці з незвичайним орнаментом… Який походив – тепер вона це вже знала – аж з іншого світу.

– Ну, – скептично примружилась дівчина, – той факт, що я тепер леді МакДурик, я вже якось переживу. Коли вже хтось тут ні в яку не бажає посерйознішати…
– Ну не сердься, булочко! – мило і водночас трохи винувато всміхнувся Дзен. – Я ж просто хотів сюрприз тобі зробити. Ходи, обіймемось!
– Ну що ти будеш робити… – зітхнула Тріна. І обійняла його.

Заплющивши очі, притулилась до широких грудей найманця, зарившись носом у складки сірої куртки.

– Ти б хоч перевдягався, коли додому приходиш, – прошепотіла ледь чутно. – Цей запах пороху та збройового мастила ніякими травами не перебити.
– Це запах справжнього чоловіка! – з гідністю промовив Дзен. Але, побачивши багатообіцяючий Трінин погляд, бігенько змінив платівку. – Все-все, я зрозумів. Зараз перевдягнусь.
– Отак би одразу, – задоволено всміхнулась травниця. – Давай, та допоможеш мені на стіл накрити.

* * *

Від розставлених на столі тарілок пахло пряно, насичено та неймовірно смачно. Як і завжди.

– О! Мій улюблений, зі шкварками, – радісно промовив найманець, вмощуючись на стільці. – Сало – національний продукт! Навіть стратегічний…
– Дзене! – голос Тріни звучав застережливо, та на обличчі сяяла стримана усмішка. – Поїж мовчки. Ну, так, для різноманіття… Але як вже несила мовчати – то можеш розповісти, наприклад, де ти швендяв цього разу.
– Та де… То тут, то там, – ухильно відповів Дзен, навертаючи гарячий борщ. – Допоміг високородному з його питанням. А то минулого разу було не до того, а потім я за ті сувої геть забув… А воно ж, якби, незручно. Наш сер Вогник хоч і зануда, але чесне скаутське я йому вже дав.
– Ясно, – зітхнула дівчина, помішуючи ложкою вміст своєї тарілки. – Знов у якійсь глушині лазив… Ні, це добре, що ти допоміг Келю – та ти щоразу потикаєшся в такі місця, звідки можна й не повернутись.
– Але ж я завжди повертаюсь, пампушечко, – зауважив він. – А в тебе тут як справи?
– Та нічого особливого, – Тріна знизала плечима. – Заходив Ганс, просив сонне зілля. Казав, до речі, – уїдливо додала вона, – що ти на мене погано впливаєш! Може, він навіть має рацію?
– Так, я щось не второпав, – зіщулився Дзен. – Ні, те, що інші чоловіки іноді сюди приходять – я ще розумію. Робота в тебе така. А от те, що вони про мене за спиною всяку гидоту патякають… – його обличчя раптом осяяла хижа посмішка. – А давай я йому втащу?
– А давай ти йому не втащиш! – рішучим тоном відрізала травниця. – Не вистачало тільки з місцевими через тебе посваритись. Їж давай!

Тарілка спорожніла менш ніж за хвилину.

– Смачно! – Дзен задоволено відкинувся на спинку стільця. – Прямо як безкоштовний борщ до дня смерті путіна. Або йогурт “Данон Журбинка” – що, як відомо, містить і мертві, і живі, і ненароджені культури. І не містить долі, що важливо…