Глава 2.4

Велика вежа, осяяна місяцем, здавалась жахливою та повною примар. Зоряна була впевнена — саме в таких місцях бродять залежні мерці та кружляють з вітрами нічниці, що забирають сни в людей. Туман світився навкруги, вуалями торкаючись замкових стін, і стояла така тиша, що чутно було цвіркунів у високій траві. Ліс підступав до замку з усіх сторін, але хуха розповіла по дорозі, що з південного боку зривається у прірву велика скеля, де й знайшли нещодавно тіло нещасної відьми, що служила герцогу останні роки.

— Прийшли, ось і замок Кривавого Господаря! — прокотився проміж ніг Зоряни зелений клубочок — хухи завжди ставали кольору тих предметів, біля яких знаходяться. Біля трояндових кущів вони червоні, рожеві чи білі, на галявині з травичкою — смарагдові, біля скель — сірі, на пісочку — жовтенькі, а біля води чи волошок — сині. — Ти не боїшся йти в це кляте місце? Мене вже жах бере, а ми навіть за ворота не зайшли! І чого нам вночі туди пхатися… Може, дочекаємось світанку…

— Суничко, якщо господар цього замку упир, як ти кажеш, то чого ми чекати будемо? — повела відьма очима, озираючи велику стіну з гострими зубцями. Як зуби дракона стирчали вони з каменю, немов протикаючи шовк зоряного неба. — Нечисті всі дниною сплять. А упирі — ті взагалі в трунах кам’яних ховаються…

— Ти не боїшся… — з повагою промовила хуха, підкотилась до стіни та стала сірою. — Шкода, що ти не хочеш мандрувати. Світ цей великий, багато тут див дивних… істот чарівних.

— Мені треба додому повернутися, ще й закляття знайти… Тому нема в мене вибору. Хоч упир, хоч мрець — але піду служити. Все краще, ніж стати забавою для чорта з пекла. А Стецько мені спокою не дасть… Та і якщо знайде в цьому світі, я підтримкою Кривавого Господаря заручусь. Може, він захистить мене від чорта-залицяльника…

— Дивись, щоб гірше не було…

— Куди вже гірше… — печально посміхнулась Зоряна та пішла вздовж стіни у пошуках брами.

— Гей, ви ще хто такі? — роздавсь зверху обурений голос, і прямо перед відьмою блискавицею щось майнуло. Іскрами розсипалося, освітивши темряву, та й перетворилося на прозору тінь.

— Я Зоряна Квітка, світла відьмарка, — погордо підняла голову дівчина, без остраху дивлячись на примару. — Прийшла в цей замок, бо чула, що господар ваш шукає придворну відьму. Ось і вирішила найнятися на службу.

Зоряна огледіла примару з цікавістю — ще з привидами вона не зустрічалась. Тільки чула про них. Привид також дивися пронизливо на відьму, склавши тоненькі руки на грудях. Хлопченя в дивному одязі — штанці куці, високі чоботи та короткий плащ, як пани носять. Кучеряве та худе, здавалось воно схожим на дівчинку через довге волосся та красиве тонке обличчя.

— Нічого собі! — сплеснув долонями привид. — Такого ще не було, щоб відьми самі сюди приходили! Герцог останні рази тільки погрозами міг змусити чародійок залишатися у нашому замку! Дивно це… — примружився, подався вперед, облетів Зоряну по колу, не помітив хуху, немов тої й не було біля стіни замкової. — Дуже дивно…

— А ти місцевий привид? — спитала відьма.

Хуху, мабуть, привід не зміг побачити, бо Суничка того не схотіла. Була така особливість у цих створінь — ставати невидимими при необхідності.

— Я охоронець! — роздувсь від погорди хлопець. — А звуть мене Мирчу Молодший. Батько мій вежі охороняє, а я ось на брамі стою. І тільки мені зараз вирішувати, чи впускати кого! Доведи, що ти справжня відьма, тоді пропущу в замок!

— І як же мені тобі це довести? — посміхнулась Зоряна. — Вогонь розпалити чи вітерець чарівний призвати? А може, пролетіти понад вежами на мітлі?..

— То кожна друга зможе, — відмахнувсь примарний охоронець і примружив очі. — А ти мені чарівну конячку з озера приведи! Ось твоє випробування!

— Чарівну конячку? З озера? — кліпнула очима відьма, враз розгубивши свій гонор. Водяні коні були дуже небезпечні та й осідлати їх майже неможливо!

— Погоджуйся! — шепнула хуха. — І не бійся нічого! Це ще не тяжке випробування… тяжке випробування буде попереду…

— Добре, — відповіла Зоряна без посмішки та подивилась на чорну вежу. І здалось, що у високому вікні під самим дахом блиснув вогник. Немов хтось стояв там з факелом чи ліхтарем. І відчуття чужого погляду різонуло немов кинджалом.