Глава 2.3

Через темний ліс йти самій було жахно, але відьма лише подивилась на небо, подякувала місяцю та зорям, що світять ясно, та попросила їх і надалі її супроводжувати в дорозі. Місяць ніби ясніше навіть світити почав. Пустка швидко скінчилась, озера залишились позаду, попереду темніла хаща, на вигляд дуже густа та страшна.

Але біля самого лісу під ноги Зоряні викотився пухнастий клубочок, стрибав він через високі трави та наспівував веселу пісню. Завмер на нижній гільці старого кремезного дерева, зиркаючи смарагдовими оченятками.

— Ти хто, малеча? — посміхнулась відьма, простягнувши руку та торкнувшись м’якої вовни. На дотик — як трава молода. Істота була схожа на невеличке звірятко — чи то білка, чи то кішка, тільки без хвоста.

— Хуха, — тоненько пискнуло звірятко. — А ти — відьма з іншого світу, я таке чую. Я  лісова хуха, а печерниці та очеретянки ось там живуть! — лапкою вказало осторонь. — А я народилося у цьому лісі, де здавна живе весь мій рід. Звуть мене Суничка.

— А я Зоряна Квітка, — відповіла дівчина, — і я дійсно з іншого світу… тільки як ти це зрозуміла?

— А ми можемо мандрувати між світами, ми ж такі маленькі, що на місячному сяйві катаємось — і інколи потрапляємо кудись, невідомо куди… Але не бійся, тут більше таких, як ми, немає… Я можу тобі допомогти? Чого ти одна в лісі уночі блукаєш?

— Я йду в замок, що на тому пагорбі, — вказала свій напрямок відьма. — І треба мені стати придворною чаклункою.

— Погане місце, — з тугою сказало звірятко. — Там живе чаклун страшний. Упир, так про нього кажуть! І кожного травня, в чарівну ніч, він влаштовує дивне свято… Кажуть, злітаються упирі та чорти з усієї Валахії! Танцюють, веселяться!.. Але скоро вже ранок, можливо, й розлетілись нечисті, вони ж сонечка бояться.

— Валахія? — зацікавилась відьма. — Що це за місце таке?

— Це так ця країна називається, куди ти потрапила. Як же ти збираєшся бути придворною чаклункою, коли нічого про цей світ не знаєш? — здивувалась хуха.

— А ти мені допоможеш? — з надією спитала Зоряна. Вона чула, що ці істоти завжди допомагають людям.

— Чому й ні, — посміхнулася Суничка. — Я від нудьги скоро кору їсти почну! А з тобою буде все ж веселіше. Але, може, ти передумаєш? Пішли кудись в інше місце… мандрувати!

— Ні, Суничко, — з тугою відповіла дівчина, — мені треба саме до того чародія. В нього є Книга Тіней — а там є закляття чарівні, котрі мені дуже-дуже потрібні. Переслідує мене чорт у червоній свитці, без чарівних заклять я додому не можу повернутись, він мене зі світу зживе, залицяльник клятий, і де взявсь на мою голову…

— Добре. Тоді пішли. І слухай уважно — в цьому світі панують пітьма та морок, давно вже темні чарівники захопили тут усе. Мора, господиня Карпат, — володіє Потойбіччям, вона опікується мавками та привидами, марами, що прокляття на людей шлють… А такі чарівники, як Кривавий Господар, до якого ти прямуєш, — вони від пекельних істот людей захищають, за що кожного року треби отримують… Чи то кров’ю, чи то коштовностями, того не знаю. Кажуть, інколи молоді дівчата в тому замку пропадають — але то все байки, ніхто не знає, що насправді там.

— От і дізнаємось, — посміхнулась Зоряна, ідучи поряд з хухою по лісовій вузькій стежці. Вона теж чародійка, зможе себе захистити!

Висока трава ковдрою розстилалася, темніли смереки навкруги, ягодами солодко пахло — Чорний ліс не здавався більше жаским. Можливо, тому що поряд тепер був чарівний помічник, що веселим щебетом проганяв страх. Серед трави вовна Сунички стала смарагдовою і світилась у темряві. Ніби невеличкий світлячок вказував відьмі дорогу.

Ще трохи — і ліс розступився, а Зоряна побачила темну вежу, осяяну зоряним світлом. Ту саму, зі свого марення. Серце забилося диким птахом у грудях — та невже господар цього замку той чаклун, чиї вогненні очі переслідували відьму у снах?