Глава 2.2

Зоряну вихор чарівний опустив на траву, і вона залишилась у чужому світі на самоті. Співали нічні птахи, шелестіло листя на яблунях та старих кленах, осока перемовлялась з вітром… Тиша. Красиво тут, спокійно… Але що ж далі робити? Як шукати когось? Як зрозуміти, куди взагалі її відправила Літавиця-зміївна?

Зоряна підійшла ближче до води, склонилася, і коса її червоною стрічкою впала на груди, кінчиком торкнувшись трави. З озера дивились на відьму чужі зелені очі, чуже потворне жаб’яче обличчя, і вона відсахнулась, ледь не скрикнувши, — але коли знову схилилась над водою, то відбивалося там вже її лице — красиве та вузьке, с загостреним підборіддям та карими очима. Віночок з червоних квітів, стрічки шовкові… Замилувалась собою Зоряна, але тут же насупилась, по воді вдаривши та розбивши своє відображення.

Треба якось людей шукати. Може, від них вона дізнається, де схована Книга Тіней… або де тут живуть чаклуни, від яких допомогу отримати можна... Треба закляття знайти — та й додому, щоб мати не хвилювалась. Як згадала про Калину, то й серце защемило. Як не повернеться вчасно донька до світання, то що стара зробить? Гай-гуй підніме на все село? Стецька у всьому звинуватить? Вирішить, що згубив клятий біс нещасну Зоряну?..

І тут згадала відьма про чарівну мушлю, що дала їй русалка перед ритуалом травневим. Росинка як відчувала, що її допомога знадобиться.

Дістала Зоряна мушлю, піднесла до губ та й прошепотіла, схилившись до води:

— Росинка, сестро, почуй мене, прийди до мене, допоможи своїй сестрі! Прийди, як приходить хвиля до берега, як зірки до місяця, як сонечко до світанку… Почуй мене, русалонько, припливи крізь світи…

Знала відьма — вміють русалки перетинати чарівні границі між світами, всі озера й моря, всі джерельця проміж собою грають, мають спільну річечку. Річечку, з якої всі вони й беруть свій початок. І тече та річка чарівна у всіх світах одночасно, навіть казали старі люди, що можна потрапити зі свого світу в інший, якщо знаєш, в якому місці пірнути та які заповітні слова промовити!

І ось забурлила вода, пішла хвилями, і під нею побачила Зоряна біле лице русалоньки-подружки.

— Росинка! — скрикнула вона радісно, сплеснувши долонями. — Почула-таки!

— Світлої тобі ночі, відьма! — посміхнулась Росинка, виринаючи. Білі круглі плечі її світились при місяці, а зорі відбивались у чарівних очах, блищала риб’яча луска на щоках та підборідді. — Ох і занесло тебе! Як ти тут опинилась?.. Так далеко від дому? А я чую — кричить хтось, але так вдалині, ледве чутно… Дивом дісталась сюди, ледве не заплутала у підводному світі… — озирнулась по сторонах з цікавістю, на пагорб, вкритий лісом, подивилась, на латаття, якому ще рано цвісти було.

— Мене Літавиця тут сховала, — сіла Зоряна на березі зручніше, склавши руки на колінах. — Але я не знаю — ні що це за світ, ні де мені тут відьом шукати, щоб скористатись чарівною книгою… Та й мати буде хвилюватись… Росинка, я от чого тебе кликала — ти не могла б Калині передати, що зі мною все гаразд? Я боюся, щоб вона лиха не накоїла, коли я до світання не повернуся. Ти ж знаєш її — всіх відьом підніме, землю переверне, мене шукати буде… Ще погубить себе… люди ж, сама знаєш, відьом не дуже люблять…

— Добре, зроблю, — кивнула русалонька та прислухалась до вітру, до грайливої води, примружилась, ніби їй щось вони розповідали, — і ще дам тобі пораду, це мені вітерець з джерельцем розповіли... Кажуть вони, що там, за пагорбом, багато чарівного. Світ цей на наш трохи схожий, але панують тут чудовиська, що кров людську п’ють, а ще — перевертні та чаклуни, відьми… Там за лісом є замок Темного володаря, і саме там, здається, знайдеш ти свою Книгу. Але обережно — чарівник той дуже злий та пихатий. Його ще Кривавим Господарем тут кличуть. А ще… — на мить замовкла Росинка, знову слухаючи воду. — А ще там біда сталась, чаклунку придворну вбили… І володар цих земель шукає собі нову помічницю. Йти туди, спробуй найнятися до нього, можливо, він тобі допоможе, Книгу дасть… або сама її дістанеш. Але бережи себе, Зоряно, замок той — місце темної сили, небезпечної… Прокляття велике на тому місті, тому й злий такий його господар. Але сила твоя світла, вона рівновагу принесе… так водиця мені шепоче.

— Дякую тобі, сестро! — посміхнулась відьма.

— І мушлю мою бережи, не загуби її, — додала русалка, перш ніж зникнути. — Буду потрібна — клич на допомогу!..

І тільки круги залишились на воді. А Зоряна підхопилась і пішла до пагорба, щоб знайти дорогу до замку. Страшно було — але ще страшніше додому повертатись без чарівного закляття проти Стецька Клятого.