Глава 2.1

Полум’я ревіло скаженим звіром, кусалось, але інколи — ніби й ластилося кошеням. Воно палало навкруги сотнями вогняних квіток, розкидаючи іскри у темряву, освітлюючи її. Інколи в цьому світлі виринали страхітливі писки чортів, іноді — файні красуні, яких світ не бачив, але були їх прекрасні личка злими та викривленими від несамовитого гніву, а в очах з тонкими зміїними зіницями палала справжня лють!

Певно, це пекельні чортиці, вирішила Зоряна, з жахом проходячи повз них. Під ногами іскрило, кололось — здавалось, вона йде то по розпеченому вугіллю, то по скляному кришиву, але, попри біль, відьма йшла вперед.

Бачила у вогні дивних створінь — рогатих і хвостатих, з крилами та лускою… схожих на великих псів або драконів, про яких тільки в казках і чула. Бачила великі вежі та старовинні замки, незрівнянні квіти з суцвіттями золотими та срібними — і здавалось, ніби виточені вони великим майстром. Бачила коштовності, які з’являлись прямо під ногами, скрині з дорогоцінним різноколірним камінням вабили своїм блиском та спокушали хоча б торкнутись… але знаходила в собі сили Зоряна відвернутися, не дивитись навіть. Бо прокляті ті багатства. Не буде вдачі, коли з пекельного полум’я візьмеш хоч одну перлинку чи камінчик.

Йшла відьма далі. Йшла...

І все чекала — коли ж зустріне тих, у чиїй волі буде подарувати їй закляття відвороту? Шепотіла своє бажання вогню, всім серцем вірила, що він подарує їй визволення.

Крок. Ще один. Уламки скляні тріщать… Потім щось слизьке під ногою. Сморід пливе, не дає дихати… Ось спалахнув край сорочки, і Зоряна ледве встигла його погасити, сіпнувшись від полум’я, — прожерливого, дикого. Небезпечного.

Палає навкруги.

Темрява відступає.

Далека сумна пісня виграє кришталевим струмочком.

Котиться по чорному небі зірка… Котиться. Спалахує, падає згори. Летить — іскри сиплються… Колесом вже спішить понад горами та лісами. Вогненним колесом... Як дзиґа крутить, стрімка, блискуча… Літавиця! Це ж вона, Зміївна! Невже Зоряна таке диво та й наяву побачить?

Впала Літавиця прямо у полум’я перед Зоряною, вдарилась о землю та перетворилась на красиву дівчину з довгою золотою косою й очима, що палахкотіли полум’ям дивовижним. На шкірі — червона луска чарівним візерунком в’ється, виблискує.

Неймовірна краса! Зоряна так і завмерла, не маючи сили на цю красу намилуватись. Літавиця не тільки спокусницею була… в першу чергу це добра душа, котра приходить на землю, щоб виконувати бажання людські. Могла вона полегшувати страждання нещасливих, могла долю добру дарувати. Бо сама колись настраждалась.

Невже прохання до богів було почуто? Але ж думала Зоряна, що після травневого ритуалу попасти зможе до відьом — найстаріших в усьому світі. Або до духів чарівних…

— Доброї дороги тобі, красуня, — посміхнулась лагідно Зірка-зміївна. — Почула я з небес твої благання, прийшла допомогти, бо дуже смілива ти, хоч і проста людина… Не кожен ступить на вогненну дорогу між світами. А ти змогла…

— Дякую тобі, Зіронько, — вклонилася Зоряна, — прийшла я просити закляття з чарівної Книги. Треба мені сховатися від погляду злого — повадився до нас у село приїздити чорт у червоній свитці, так він око на мене й кинув. А мене нудить від нього, жити не хочеться, лише тільки бачу його! Кров холоне й серце не б’ється…  Якщо не зможу позбутися його проклятої любові — втоплюся! Краще нявкою по світу бродити!

— Не думай навіть про таке, — суворо відповіла Літавиця та простягнула дівчині квітку вогненну. — Немає в мене чарівних книг та заклять, не відьма я… чого вони самі, відьми прадавні, до тебе не прийшли — того не знаю. Але я теж можу допомогти. Проте інакше… Сховати можу  так, що дуже важко буде тому чортяці тебе знайти! Чи згодна ти? Чи не пожалкуєш? Повернутися додому важко буде — але я відправлю тебе в такий світ, де є подібна чарівна Книга із закляттями, а вже ті чари й додому тебе перенесуть згодом... Тільки тобі самій її здобути доведеться.

— А чи є в мене вибір? — з тугою промовила Зоряна. — Згодна я.

— Тоді дай мені руку…

Пітьма ласкаво обняла Зоряну, понесла у своїх обіймах до зірок. Вітерець з присмаком меду та літа торкався її розпеченого обличчя. Місяць всміхавсь, зорі палахкотіли… Вогненна дорога гасла, щезала — і скоро вже тільки тонка помаранчева нить сяяла внизу, в чорному мороці. Скоро зникла й вона.

Але пітьма не лякала відьму. На крилах ночі долетіла вона до високого пагорба, біля якого світилось сріблясто велике озеро з листям латаття. На небі знову з’явився місяць рогатий, а навкруги нього затанцювали зірки, дивним візерунком запалахкотіли. Солодкий запах квітучих яблунь плив понад водою, летіли за вітром білі напівпрозорі пелюстки — немов снігом блискучим засипало озеро.