Глава 1.4

Ще від своєї бабці, яка і передала Зоряні силу чарівну, чула вона про Книгу заклять, де зібрані всі замовляння, що тільки на світі існують. І не лише в їхньому світі. Казала стара відьмарка, немов під час травневого чаклунства, коли відчиняються брами між світами, можна потрапити вогненною стежкою в таємне сховище прадавніх відьом. І там, у дивній печері, де жевріє магічне полум’я, з якого, по старовинним переказам, і були створені первісні чари та відьмарки, — саме там на камінному вівтарі оберігають від злодіїв Книгу Тіней примари потойбічного світу. Ті, хто колись самі були відьмами, — найсильнішими у всіх світах. Печера та, казала бабця, прикрашена смарагдами та бурштином, квітнуть там прямо на каміннях дивні квіти та ростуть дерева з медовими яблуками, які дарують молодість та безсмертя. Багато див дивних у тому чарівному місці, багато коштовностей там сховано, але взяти нічого не можна. Тільки якщо вдасться домовитись з примарами-охоронцями, тільки якщо приймуть вони твій дар — тоді лишень можна казати їм, навіщо прийшов, та просити що хочеш.

Не потрібно було молодій відьмі ні багатств, ні каміння дорогоцінного, ні яблук молодильних. Тільки зазирнути в Книгу Тіней. Тільки знайти потрібні чари.

І Зоряна була готова йти через вогонь, йти через саме пекло — аби тільки вдалося їй дістатися чарівної печери. Вона впевнена була у своїй силі та вміннях магічних. Впевнена була, що зможе дістатися Книги та вмовити духів дати їй закляття, яке назавжди сховає її від чорта в червоній свитці. Свій дар — чарівне люстерко, яке від бабці їй дісталося, — сховала вона надійно серед обережних трав у мішечку на поясі. Через те люстерко можна було бачити інші світі. Гарна річ, цінна. Але що їй з нього, якщо тільки дивиться вона на дивні місця, а потрапити туди не може? Тільки дражнить себе. Нещодавно ось бачила чорну вежу та кровавий схід сонця… і лицаря в довгому плащі. Блідий, з сірими грозовими очима… був він вродливий, але здававсь ожилим мерцем. Тінню у світі тіней…

І чомусь все частіше дивилась у люстерко Зоряна — немов чекала, коли чорнявий господар темної вежі з’явиться. Але більше вона його не бачила. Тому й люстерко вирішила віддати. Здихатися Стецька наразі важливіше буде…

Ось і він, клятий, дивиться на неї крізь вогонь та дим, тхне з тої сторони пеклом та багнюкою. Відьми поруч завивають, хтось співає, хтось кричить, хтось закляття промовляє… Хтось скаче через багаття, взявшись за руки, хтось вінки у полум’я кидає…

— Ось ти де, дівко! — регоче Стецько, різноколірними очима прикувавши Зоряну до землі.

І не поворухнутись. Ноги та руки немов залізні стали, немов притиснуло її до каменю, біля якого скакали та верещали відьми в чорних своїх платтях підпалених. А вогонь все сильніше був, все вище сягав — здається, ще трохи, і до самого неба дістане. Зірки котились з неба, немов бусини з розірваного намиста, прямісінько у полум’я, і серед нього замерехтіла чарівна стежина до Потойбіччя.

Кинулась до неї Зоряна, відкидаючи з грудей руду косу, — з жахом зрозуміла, що морок з неї злетів і замість старої відьми всі навкруги бачать файну дівчину в білій сорочці та червоній спідниці.

— Куди ж ти, красунечко моя? — поруч почувся голос чорта. Волохата рука сіпнула відьму за плече, схопила косу.

Зоряна кинулась вперед, але ні — тримав її за волосся клятий Стецько та сміявся, стоячи в самому полум’ї. Відьмі спекотно стало, моторошно. Ще крок би — і не догнав її навіжений цей хитник! І чого прикопавсь, чи дівчат йому мало по світі всьому?..

— Пусти, — прошипіла змією, намагаючись вирвати косу, але марно.

А в очах чорта пекельний вогонь прокинувсь, від його погляду й заклякла відьма. Немов до землі прикипіла, немов ноги її в камінь перетворились. Поворушитись — і не може. Розлютилась ще дужче, застогнала у відчаї.

— Чи волею, чи ні — але моя будеш, — прошепотів Стецько погрозливо.

— А бодай ти сказився! — скрикнула Зоряна. — Бувай ти клятий! Чорний сон на тебе, клишавий… не буду все одно твоєю… Не буду! Помру, а не дістануся тобі!

І вихопила з-за поясу ніж заговорений, який з собою взяла на Лису гору, немов відчувала, що згодиться... Полоснула по косі, залишивши половину її у руці чортячий, та й скочила на закляту стежку, знаючи, що тільки відьми можуть нею ходити. Чортам та пекельникам, характерникам чи чаклунам навченим — нікому з тої братії ходу на вогняну дорогу не було. Розсміялася відьма через полум’я, дивлячись, як почервонів від люті чорт та як перекосило його.

— Ось тобі й файна краля! — крикнула Зоряна переможно. — Скурвий син! Байде! Що очі вирячив? Глузд за розум завернув, що думав мене спіймати? Не буде того ніколи! — вперла руки в боки, а волосся, що тепер трохи нижче плечей було, розтріпалося та стирчало рудими пасмами — немов і сама Зоряна стала частиною прадавнього вогню. Лілеєю червоною. Полум’ям живим.

— Я тебе, клята відьмо, ще знайду, — пообіцяв Стецько, зникаючи серед багаття, і очі його теж здавались пекельними, а губи та щоки почорніли, немов на них сажа була. — Я всі світи переверну, але тебе дістану! Чортма, ти про мене ще почуєш…

— А біс з тобою, клятий! Не бувати тому! — сплюнула Зоряна у вогонь та й кинулась геть — туди, де стежка майоріла. На мить заклякла, не знаючи, куди йти, дістала своє люстерко та й зазирнула в нього, пошепки попросила духів показати, де Книгу шукати.

У люстерку відбилась чорна вежа, а над нею — хмара, в якій побачила перелякана відьма обличчя чорнявого лицаря. Він дивився ніби крізь неї, біля очей зморшки зібрались, і здавалось, ніби чимось пригнічений примарний чоловік. Темне пасмо волосся впало на вилицювате обличчя, вкрите шрамами, блискавиці засвітились потойбічним сяйвом десь здалеку, і в цю мить погляди лицаря та відьми зціпились, немов мечі під час битви. Ворухнулись його губи. Ніби він щось прокричав через світи та простір, а потім осяяло все золоте світло… Зоряні здалось, що від цього погляду грозового її серце стало скляним та розбилось на сотню уламків…