Глава 1.3

Полум’я ревіло диким звіром, розсипаючи іскри навкруги, — немов метелики золотаві, вони пурхали в темряві, намагаючись злетіти до зірок, які мерехтіли сріблястим мереживом на чорному небі. Відгоріло червоне багаття сонця над спицями величних смерек, явори-велетні охоронцями обступили маківку гори, куди зліталися відьми та чародії. Біля вогню скакали та реготіли чорти, ганяючи в диму файних красунь з розпатланим волоссям, які у своїх тонких сорочках та віночках здавались справжніми марами. Немов привиди, майоріли тіні кудлатих істот з рогами та іклами — і здавалось, що вистрибнули вони з самого пекла. Регіт, пісні, дика музика та цокіт копитець по камінцях — все навкруги сміялося та танцювало, прославляючи чари травневої ночі.

І тільки темні відьми — старі та страшнючі — дещо в стороні зійшлись колом біля великого чана, де кипіло зелене зілля з травами та чарівними квітами, які розцвітають тільки цієї дивної ночі.

Зоряна теж крутилася між відьом, намагаючись не дивитися на величезне багаття, що палало посеред гори, де навіть трава не росла. Вона бачила, що серед чортів та молодиць, які тішились танцями та любощами з нечистю, скаче рогатий Стецько у своїй звичній червоній свитці. Притискає до себе то одну розхристану дівчину, то іншу, роздає поцілунки, немов червонці. Підскакує часто та й густо до великої діжки, де бражка піниться, та й ковтає хмільний напій, регоче від задоволення.

— Ой, танцюй, щоб земля палала! Файна ж ти кицька, ой яка файна, — доносився до Зоряни його голос. — Ану, йди-но сюди…

— За гузно сховай! — хтось реготів з іншого боку.  — Холера ясна, щоб тобі повилазило! А хай ти луснеш! Чорний  сон на тебе!

— Як дам хльостів, ану йди сюди! От курва мати! Ану зась! Не мерегуй ня! — вибрикнувся ще один чортяка, підхопивши якусь розпусницю, що заверещала від захвату, вужалкою звиваючись у його волохатих руках.

Всі гамселились, всі крутились, прокльони летіли понад багаттям, і здавалось — ще трохи, і земля провалиться від всього цього сороміцького дійства.

Здригнувшись від відрази, Зоряна шепотіла закляття, йдучи колом за старими відьмами, та сподівалась, що терпить все це не дарма. Це був дуже великий ризик для молодої чаклунки, яка обрала світлу сторону, — прилетіти на Лису гору в першу травневу ніч до свого повноліття. Якщо наразі щось станеться і морок з неї злетить — то чорти на шматки роздеруть! А якщо хтось з селян дізнається, що танцювала Зоряна серед нечистих в цю кляту годину — утоплять, та й по всьому буде!..  Скоріше б все це закінчилось…

Піймала на собі злий погляд — хижий, звірячий, від якого все перевернулось та схотілось скакнути в багаття або крізь землю провалитись. Повернулась — Стецько клятий дивиться своїми дивними очима. Один блакитний, один — чорний. І всміхається собі в вуса. Немов пізнав її. Але як це може бути?..

От кендюх такий! Злодіюка. Татарський сагайдак! Усього світу та підсвіту блазень! І звідки він узявсь на її голову, самого гаспиду внук! Плюнула Зоряна в його сторону та непомітно зробила обережний знак, стиснувши у долоні чарівний камінець, котрий їй колись мати подарувала.

Щоб йому ноги всохли, тому Стецьку!

— Чого встала, немов заклякла! Йди вперед, свиняча морда твоя,  — прошипіла зміюкою стара відьмарка, що йшла по колу позаду, наступаючи на п’яти.

Від неї смерділо болотом, горілим чимось, і Зоряна ледве втрималась, щоб не скривитись та не відскочити, кинувши землі у лице старої.

— Сам Люциперь обіцявсь… А може, ще і який лицар прискаче! Кажуть, цього травня весело буде… — почулось осторонь, і якісь молоді та гарні відьмарки засміялись проміж собою, хизуючись віночками з лісових квітів. Спітнілі тіла їх виблискували, сорочки обліпили пишні груди, але Зоряна швидко відвела погляд, помітивши, що одна з молодиць з цікавістю зиркає в її сторону.

Чорт з ними всіма, з відьмами цими. І курварством, яке відбувається навколо. Вона просто не буде дивитись — ні на грайню цю, ні на відьом, що скачуть на плечах у чортів, ні на старих паскудників, що залицяються до молодиць з кріпкими та гарними тілами… Нічого, вона тільки дочекається кінця ритуалу, візьме частинку великої сили, прийме у себе чари травневої ночі — і тільки її тут і бачили!

Здалось, чи в полум’ї промайнув Щезник? Волохатий, с цап’ячими ногами та крученими рогами, схопив він сопілочку та й прийнявсь скакати між відьом, а хтось все співав-промовляв:

— Де мої кози, ой де мої кози!..

Гомін наростав, музика стала такої гучною, що не було вже Зоряні чутно і свого дихання, а виття перевертнів, що приєднались до відьом, злітало у піднебесся… І місяць рогатий теж танцював проміж хмар, що отарою чорних овець повзли по небу.

І в той час, коли дійшла черга пити з чарівного котла Зоряні, почула вона дикий зойк позаду себе. Але не стала дивитись — бо вже поряд була велика сила.

Поряд була свобода.