Глава 1.2

— Червона рута, пелюстки ружі… попіл з кісток… камінці з Чорногори, що матінка того року привезла… щось забула… ой лишенько, якщо щось забула… Хоч би на жабу не перетворитись ненароком… Ото пісня буде! Відьма-жаба, такого Лиса гора ще не бачила. — Зоряна дивилась на свій скарб, що розклала на білій хустці мереживній. Перевела погляд на берег річки, вкритий туманом. — Де ж вони? Невже не почули мене?..

Поруч кришталево співала річка, зміями звивались туманні стрічки, обіймаючи дерева та кущі, а серед високої осоки та верболозу з’явились три тендітні дівчини. Юна відьма, побачивши їх, усміхнулась, підскочила з трави та й кинулась  до води. Туманні змії за нею попливли, обіймаючи стовбури дерев, ласкаво пестячи квіти, що синіми та червоними зірочками сяяли серед смарагдової трави.

— Сестроньки, як то добре, що ви прийшли… Чи немає у вас квітів латаття? Я знаю, знаю, що рано їм цвісти, але… Чарівниці мої, ви все можете! Під водою у вас чарівний сад є… мені Водяник казав!

— І вміє ж підлещуватись, а батько наш знай заграва… — примружилась одна з русалок, виходячи з води. Серед сплутаного волосся її зеленіла ряска, а на обличчі мерехтіла золота риб’яча луска… Струнка, жвава, тонесенька, немов молоде деревце… Не один парубок за Росинкою в річку пішов…

А он де один з них і шкандибає, посміхнулась Зоряна, побачивши біля осокора хлопця, всього в багнюці, з витріщеними водянистими очима та пришелепуватим виглядом. Потопельник. Наречених русалчиних у селі не боялись, але зустріч з ними була небажаною. Казали, могли вони свого нещастя підкинуть, а у людини доброї долі забрати. Ні живі ні мертві вони, нещасні ці парубки. Бродять між двома світами примарами. Але самі винні. Нічого заглядатись на русалок, а то й шкодити їм. Кажуть, цей парубок жив проміж людей багато весен тому, все похвалявсь, що русалку спіймає.

Мисливець знайшовся, трясця його матері. Зоряна ледь не сплюнула в його сторону. Не любила вона тих, хто русалок ображає. Вони, звичайно, й самі кого хоч образити можуть. Але треба глузд мати. Нічого лізти до істот потойбічних, поважати треба тих, хто приходить у світ людей з іншої сторони. Бо можуть вони й допомогти, і пораду дати… та й більшість з них колись самі людьми були, по землі ходили. І пращурам зло чинити — то собі вік вкоротити, рід свій проклясти, а то й душу занапастити…

— Йди геть! — прикрикнула на хлопця інша водяниця, зеленокоса красуня в білій сорочці, прикрашеній мушлями та перлинками. — Вештається тут, дурне та незграбне… Нащо він тобі взагалі, Росинко, при житті був поганцем, та й тепер не краще. Водяник жалівся, воно йому всі сітки сплутало…

— То дурне мені плаття шило, — засміялась Росинка та й замахала рукою на хлопця — мовляв, тікай-но звідси, нічого тобі тут робити. Той понурився, поскиглив, та й пірнув у воду, тільки круги пішли.

Любили русалки наряджатись та плести віночки при повному місяці, а пропустити першу травневу ніч ніхто з нечистих не міг… Ось і йшли до людей… Хоча до яких людей... Чи відьом так можна назвати? Зоряну Квітку в селі не дуже любили, хоча шану віддавали — бо до кого йти, коли біда чи лихоманки в гості завітають, а то й трясовиця чи злидні обсядуть?.. До неї та до матінки її, знахарки Калини…

Але якби дізналися люди, що Зоряна чаклує цієї ночі біля річки, а потім на Лису гору збирається… точно б каменюку на шию — та й край всьому. І доказуй потім, що ти не чортиця, а хтіла від залицяльника здихатись. Поділяли відьом люди з давніх часів на темних та світлих, на злих та добрих, і не розуміли того, що сила — вона одна, з одного річища береться, і що немає зла та добра в чарівництві… і що тільки від самої відьмарки залежить, куди вона силу свою направить — на гарні справи, на допомогу людям, чи на прокляття та чорне чаклунство.

Зоряна зітхнула. Нічого. Ніхто не дізнається про її таємницю. Вона вміє бути непомітною… Туманом вечірнім прикриється, у місячне сяйво срібне сховається, а зірки всім, хто підглядає, очі засліплять… Вітер розвіє, діброва стежинки листям замете, травою заплете…

— Так чи допоможете ви мені? Часу замало… Зілля треба зробити, щоб полетіти на Лису гору, — зиркнула Зоряна на русалок.

Ті перезирнулись, але Росинка все ж пірнула в річку принести, що відьма попросила.

— Нащо тобі до відьом? Чи не знаєш, що там чорти з пекла будуть, а може, й Мора проклята, що господарює над мавками? Не боїшся, що сама станеш лісовою дівкою?.. Мора любить свіжу кров… — тихо спитала третя русалка, бліда та кістлява тінь, імені якої Зоряна не знала. Не казала та — а питати таке у нечистих не варто. Якщо самі прізвисько яке не кажуть — то й не питай. Росинку теж навряд чи саме так кличуть. Імена справжні під забороною.

Бо ім’я — то влада над нечистю. Влада над її бажаннями, її волею. Знаєш ім’я — володієш русалкою. І тоді вона все для тебе зробить, навіть якщо силу свою чарівну втратить. Бояться водні діви того, понад все бояться…

— Жаско мені, — призналася Зоряна. — Але я сподіваюсь, що там таке буде, на тому шабашу, що не до мене їм стане, чи зверне хто увагу на страшну стару відьму?

— Страшну та стару? — перепитала русалка здивовано та й вищирилася на руду красуню з променистими очима та файним личком.

— Страшну й потворну, так! — усміхнулася Зоряна. — Я в це зілля одну чарівну травицю додала, шовкову косицю, яка ще з перевертнями допомагає справитись, повертає їм людський вигляд… дає вона змогу на ніч змінитися. На Лису гору полечу не я, Зоряна Квітка… а страшнюча та потворна стара відьма з темного лісу, справжня карга! Ті чорти самі від мене порозбігаються! Зате потім сила буде в мене велика! Ця ніч — особлива, самі ж знаєте…