Глава 1.1

— Не чаклуй на Лисій горі цього року, почекай ще трохи, коли в силу ввійдеш! Зоряна, тобі зарано ще, оговтайся! — вмовляла юну відьму її мати, знахарка Калина Квітка, дивлячись, як дівчисько метушливо збирається, перевіряючи, чи все взяло.

За вікнами стрімко сутеніло. Червоне сяйво над обрієм здавалось кривавою рікою — недобрий знак, чортів знак. В таку ніч з хати виходити зась! Все сьогодні недобре складається, і Калина відчувала — якщо пустить дочку на ритуал, станеться щось погане. Стара знахарка не володіла великою силою — тільки ворожила трохи, зілля варила. Та іноді могла передбачити майбутнє. І цієї ночі їй наснився дуже страшний сон.

Донька снилася. Немов летить вона в червоному тумані в білій сорочці рваній, уся в сажі та багнюці, а навкруги — чорти кудлаті та нечисть усіляка, а попереду в них чорна вежа, оточена парканом з кісток, на якому Кобиляча Голова сидить. І палають очі її, горять мертвим вогнем. Але не може вона відьму зупинити. А донька — бліда, наче мара з Потойбіччя, з сивим волоссям закуйовдженим, осатанілою посмішкою. І регоче дівчина, і кружляє над землею, і від тіла її — блідого, як у мертвяків, — зелені та сині іскри летять… і від них спалахує все на землі — пожежі в лісах та селах, і тікають люди, тікають звірі, птахи кричать у полоні вогню… А марі клятій, на яку донька перетворилась, все тільки в радість — краде місяць, краде зорі, танцює з чортами на Лисій горі… Поганий сон, дуже поганий. Не треба Зоряні нікуди ходити! Та хіба ж послухає, блаженна! Завжди дівчисько було дике та неслухняне. Де бійка та крик, де якісь неприємності — там і шукай Зоряну Квітку!

— Послухай мене, чуєш ти чи ні! — схопилася з лавиці знахарка, підскочивши до доньки. — Ну що тобі дасть та Книга? Всього рочок почекати — і отримаєш все, що заманеться. Чи забула ти, що до повноліття не можна в травневому ритуалі в коло відьом вступати!

Зоряна й оком не повела, вперто збирається, на матір і не дивиться. Обличчя кам’яне, очі палають, зла як та чортиця.

— От дідько лисий! — розсердилась Калина, розуміючи, що донька взагалі на неї уваги не звертає — знай метушиться зі своїм зіллям, яке буде готувати біля річки перед самим ритуалом. — Та щоб тебе підняло та гепнуло! А щоб твоєю мордою та просо молотити! І в кого ти така вродилася тільки така, га?!..

— Ти б ротяку зашила, не верзла казна-що, — виліз з-під печі домовик — кудлатий, з довгою сивою бородою, дуже схожий на колишнього ґазду — покійного чоловіка Калини, такий же рудий та з веснянками по всьому тілу. — Твої слова якщо нечистий почує — сама знаєш, що буде. Біда велика! А вона свариться, немов дурна баба…

— А не біда буде, якщо вона через той ритуал проклятий навіки сили лишиться? —відізвалась сварлива стара. — Якщо взагалі в пекло не провалиться! Ти ж сам знаєш, хто в село приїхав та в шинку третій день добрих козаків поїть своїм зіллям клятим!

— Стецько Клятий, якого ще називають чортом у червоній свитці, — похмуро відповів домовик, і очі його потемніли, немов туди смоли плеснули.

— А чи пам’ятаєш, що Іванко, сусід наш, казав? — склала руки на пишних грудях знахарка.

— Що Стецько поклав око на нашу квіточку…

— Ото й воно! А якщо цей пес смердячий на ритуал прийде? Дівча слабке буде — його чарам нічого та протиставити!

— Ти все одно нічого не вдієш, — сумно відповів домовик, дивлячись на Зоряну, що крутилась біля своїх трав та камінчиків чарівних. — Дівка наша якщо рогом встала, нічого не поробиш. Мов скажена стає…

— Чи пороблено нам, чи що… — зітхнула жінка, змахуючи сльози.

— Так, чарівна рута є, сльози русалчині також… — шепотіла між тим Зоряна, складаючи все в невеликий мішечок. Полум’я рудого волосся, що червоним золотом спалахувало у пітьмі хатини, закрило обличчя дівчини, і було незрозуміло — чи чує вона мати. — Волошки та полин, верес золотавий з пагорба, що веде до лісовиків… Так, що забула?.. Що забула?..

Схопилась, закружляла по хаті, щось шукаючи, скрикнула радісно, коли знайшла, в мішечок свій кинула та сіла біля віконця, на захід сонця дивлячись. Шепотіла щось, гребінцем волосся чесала та не звертала уваги ні на кого. Потім до скрині кинулась, дістала білу сорочку вишиту — всю в червоних квітах з лицевої сторони та з вивороту, рукава широкі, довгі, мов крила лелек. Перевдягнулась швидко, потім яскраву червону спідницю взяла — щільно сиділа вона на стегнах красуні, низ її було оздоблено в’юнками, смугами різнобарвними й тасьмою, а підтримував спідницю чорний пояс з вишитими квітами.

Покрутилась посеред хати Зоряна, любуючись собою, а мати з домовиком тільки перезирнулись з тугою у поглядах. Жилетку дівчина ще вділа з блискучого оксамиту, що спалахувала глибокими переливами, та косу заплела з червоними стрічками. На матір глянула — немов ножем різонула.

— Не боюсь я нічого, а ритуал мені якраз і потрібен, щоб захиститися від Стецька-поганця, — щось тривожне та дике було в голосі, в тій впевненості, що все вона зможе. — Він вихвалявся, що його я буду, сама знаєш. А сили моєї не вистачить з його чарами упоратись. Ось Книга Тіней — врятує. Не бійтеся за мене, на Лисій горі багато відьом буде, допоможуть мені, коли розповім, для чого мені треба ці чари. І від Стецька захистять, поки не отримаю закляття проти нього.

— Бережи себе, донечко, — кинулась обійматися стара, відчуваючи такі тугу й біль, немов більше взагалі квіточку свою не побачить.