Іспит

Тим часом Юкі почав нервуватися більше, ідучи до школи. До нього завжди могли звернутися із запитаннями про силу, а відповідати-то було майже нічого. Коли же просили щось показати, він губився що саме. Вчителі тепер зверталися до нього таким тоном, наче він був відмінником, і Юкі боявся не відповідати їхньому ставленню. Тому виконання кожного завдання, а тим більше відповіді у дошки стали для нього ледь не стільки ж важливими, скільки контрольні роботи. Приходячи додому, він кожного разу вагався, чи виконати домашнє завдання і займатися своїм, чи вчитися ще, аби переконатися, що наступного разу відповідатиме правильно.  Гірше за все йому доводилося на фізвихованні ― ставши “зіркою” класу, там Юкі був змушений показувати себе не з найкращого боку.  

Щоуроку, вдалого чи ні, він мріяв про огляд талантів, наче той мав видалити всі проблеми. Врешті бажаний день наблизився, і Юкі вже точно знав, що показуватиме. Він нікому про це не розповідав та наважився попрохати про те саме вчителів, якщо вони раптом знали. Проте у день напередодні все ж проговорився своїй сусідці Канні. Та зробила повністю круглі очі. 

― Справді?! 

― Справді. 

― Я навіть уявити не можу ― на тебе дивитимуться такі видатні Стражі! Твій талант має бути надзвичайно класним для цього. 

― Можливо, ― Юкі стенув плечима, опустивши погляд на стіл. ― Але я ще не знаю, як мене оцінять.  

― Не хвилюйся, Старійшини надто поважні і, напевно, мають багато справ, вони б не запрошували когось слабкого. В будь-якому разі, я бажаю, щоби ти їм дуже-дуже сподобався! І всім іншим.  

― Дякую!  

― Хоча, ― Канна продовжувала роздуми, ― насправді було з самого початку очікувано, що ти відправишся на огляд.  

― Думаєш? 

― Авжеж!  

Юкі ще раз подякував, затим додавши: 

― Тільки, будь ласка, не кажи нікому. 

― Чому? 

― Я... я не хочу говорити про це багато. 

Вона кілька секунд дивилася на нього. 

― Ну, гаразд.  

Невдовзі після повернення додому Юкі прорепетитував завтрашній виступ. Скінчивши, він утомлено видихнув: до того керування силою настільки не виснажувало. День тягнувся повільно, наче попереджаючи, що опісля життя зміниться ще більше. Врешті на землю став опускатися вечір, і сонце, нахилившись, золотило віконне скло. Юкі дивився на нього, як тут йому дещо спало на думку.  

Він вибіг із кімнати, повернувшись за мить із ложкою і чашкою, повною води. Знову оглянув вікно та обережно приснув на нього рідину. Краплі, діставшись гладкої поверхні, загорілися жовтим од променів, і Юкі відразу ж заморозив їх. Він і оглянув кришталики з різних боків, милуючись виблисками сонця у льоді. Затим додав ще, і ще, аж поки не засяяло усе вікно. Юкі відійшов трохи назад, задоволений своєю роботою.  

Неочікувано ця мить нагадала йому іншу, коди він більше півроку тому так само дивитися у вікно. За всіма  змінами геть забулася ідея намалювати візерунки. Юкі пообіцяв собі, що обов’язково продовжить після огляду. 

 І от омріяний день настав. Але як не дивно, чим ближче до головної події, тим далі відходило кудись хвилювання, Юкі не покидало відчуття напівсну. Коли же він пішов до зали демонстрації, його повністю охопило саме очікування. Він крокував незнайомими коридорами Дому слідом за батьками, час від часу оглядаючи на картини обабіч. Вони зупинилися перед різьбленими сірими дверями, чекаючи. Неподалік стояли інші люди, також із дитиною, і поступово стали приходити інші. Як коридор заповнився людьми, сірі двері прочинилися, всі діти зайшли до великого приміщення, розташувавшись у шахматному порядку. Юкі запам’ятав, що він мав стояти у другому ряді, як шостий номер.  

У приміщення були димчасто-блакитні стіни у сріблястих візерунках, що при довшому розгляді виявилися зображеннями. Дещо відрізняло його від усіх інших, бачених Юкі: кількість сходинок. Вони оточували кімнату із трьох боків, попереду здіймалися найвище, ведучи до чотирьох крісел. Два з них займали чоловік і жінка у довгому одязі, інші два стояли порожніми. Зате нижчі сходи з боків тягнулися ширше і завершувалися лавами, на обох з них сиділо близько по десять людей.  

Юкі допитливо і стурбовано роздивлявся довкола, бо ще ніколи йому не доводилися перебувати в одному приміщенні зі стількома важливими особами. Тільки би зробити усе правильно... Він чув, що невдалі виступи не є надзвичайністю, але все одно не міг не втратити ранішнього спокою. Адже у двох високих кріслах сиділи не хто інші, як Старійшини. Від їхніх струнко випрямлених постатей аж віяло силою, і Юкі відчував благоговійний трепіт. 

Однак чому їх, власне, називають Старійшинами, якщо вони з вигляду не старі? Юкі запитував себе про це, спостерігаючи за їхніми обличчями. Чоловік дивився привітно і з очікуванням, жінка ― стримано і вивчаюче. Її чіпкий погляд зупинявся на всіх учасниках огляду, ніби цього лише вистачало, аби пізнати їх. 

Коли діти остаточно зупинилися по своїх місцях, а перешіптування на лавах затихли, чоловік-Старійшина заговорив:  

― Ми раді вітати і вас, шановні знавці, ― він кивнув на лави, ― і вас, юнацтво на огляді талантів, ― та промовив ще кілька привітальних слів, завершивши їх: ― Тож покажіть нам свої дари! 

Першою виступила дівчинка, старша за Юкі двома-трьома роками. Попереду, на частині підлоги вищій, ніж решта, лежав білий килим, і вона стала в його центр, чітко вимовивши своє ім’я та вік. Дивилася настільки рішуче, наче готувалася до бою. А напевно, саме так воно і відчувалося 

Затим вона прикликала воду. Юкі, затамувавши подих, дивився на великий прозорий куб, що коливався, як желе. Дівчинка, розвела руки та змусила воду спершу розтектися, а потім захвилюватися. Хвилі вищилися й вищилися, поки не дістали майже половини її зросту. Вона то обертала потік навколо себе, то піднімала над головою, а наприкінці різко викинула руки вперед ― і в повітрі не лишилося жодної краплі.  

Всі заплескали, а Юкі приголомшено думав про те, яким чином взагалі можна тримати в повітрі таку велику суцільну масу. І дещо подавлено про те, що йому до неї далеко. Тут він збагнув ще дещо: усі діти тут були старшими за нього. Можливо, вже ті, хто досягли віку прояву сили і відзначився особливим талантом, а не як він, отримали її раніше. Тобто в будь-якому разі він матиме найгірший результат. Приблизно так і відбувалося ― наступні учасники показували дійсно вражаючі, на думку Юкі, вміння.