Викриття

Минали тижні, дерева все зеленішали і зеленішали, галявина перед домом квітчалася новими барвами. Юкі дивився на те, як вона гармоніює зі сніжинками, що літали кімнатою. Він зводив долоні і різко підкидав їх, випускаючи цілі снопи мерехтливих часточок. В один момент їх стало настільки багато, ніби почався снігопад, і Юкі сам закружляв серед них. Кімната помітно холоднішала, але це його не турбувало, навпаки, радувало, що він уже стільки вмів, що мрія наближалася до нього. Раптом його вухо вловило тихе клацання замку. Юкі, стрепенувшись, завмер і почав швидко прибирати сніжинки. Це іноді давалося йому навіть важче за створення, але варто було достатньо сильно злякатися, і вони танули самі. А от холод тримався довше.  

Юкі прислухався до звуків ― начебто мати. За час тренувань він навчився не лише краще взаємодіяти з силою, а й нагострив слух: важливо помітити вчасно, що хтось наближається. Насправді обох батьків зараз не мало бути вдома, отже, вона повернулася раніше. За дверима почулися кроки, і ті прочинилися. 

― Привіт, мамо! ― підбіг він. 

― Привіт, привіт. Усе гаразд? 

― Так. А в тебе? 

― Як завжди ― жодних особливих подій, серйозних проблем чи змін теж немає. Думаю, це на краще. Ми з твоїм батьком не дуже-то полюбляємо виклики, як ти напевно знаєш.  

― Є хтось, хто любить? 

― Є, багато Стражів. Коли ви почнете вивчати силу, більшість вашого класу бажатиме небезпечних завдань. Але згодом деякі розуміють, скільки для них в цьому мороки...  

― Он як. А я бажатиму?  

Мати задумливо оглянула його. 

― Я не можу знати. Усе залежить від тебе. Гаразд, мені треба відпочити...  ― тут вона оглянула кімнату. ― А в тебе, одначе, холодно. Дивно, як на літо, ― після цих слів вона вийшла.  

Юкі глибоко видихнув. Добре, що це була мати, оскільки батько міг би більше зацікавитися незвичайною температурою в кімнаті. Можливо, запитав би і в самого Юкі. А ні брехати, ні відповідати правду йому в такому разі не хотілося. 

Минуло літо, і знову настала пора іти до школи. І перший же тиждень почав не складатися: на уроці “фізичного виховання” Юкі впустив усі м’ячі, що летіли в його бік. А команда суперника помітно наближалася до перемоги. З цим предметом у нього були серйозні проблеми: невисокі стрибки, погана координація, а про фізичну силу вже і згадувати було не варто. Учитель казав, що поки вони діти, це не дуже страшно, але жити з такою слабкістю, коли почнеться вивчення сили і підготовка до майбутнього, буде надзвичайно важко.  

Ігри з м’ячем Юкі терпіти не міг через постійні докори однокласників. Але він не розумів, як їм так легко вдається грати, чому деякі з них заради м’яча готові отримати будь-який удар? Ставив це питання Юкі і цієї миті, коли йому здавалося, наче суперники знущаються з нього, навмисно кидаючи сильніше.  

Ось м’яч полетів у його бік. Йому стало страшно, бо менш ніж за секунду він зрозумів, що не зможе спіймати. Удар був занадто сильний. Юкі уже вчувалися розчаровані крики однокласників, йому здавалося, наче ця кулька зараз вирішує його долю. Якби ж то щось могло допомогти! Він виставив руки вперед і, не усвідомлюючи своїх дій, у відчаї випустив із пальців холод. Морозний потік торкнувся м’яча, і той різко сповільнився. Не вірячи своєму щастю, Юкі спіймав його і настроївся пасувати.  

Однак йому не дали нічого зробити. З його команди почулися здивовані і схвальні вигуки, а от команда суперників вибухнула криками: 

― Це нечесно! 

― Юкі навмисно зупинив м’яч! Просто в повітрі! 

― Так, так! 

Вчитель свиснув. 

― Гей, діти, ви взагалі розумієте, про що кажете? Ви кажете про силу, а не про яке-небудь шахрайство. Її не так просто використати! 

 ― Але ж ми бачили... ― почулося несміливе заперечення. 

― А й справді, ― сказав затим вчитель, повертаючись до Юкі, від чого у нього все завмерло всередині, ― м’яч якось дивно себе повів, коли Юкі випростав руки... Ти не міг використати силу? 

― Я не знаю...  

― Ти взагалі колись її проявляв? 

― Та-ак... 

Очі усіх присутніх розширилися. 

― А можеш показати? 

― Я спробую, ― відповів Юкі, відчуваючи клубок у горлі. 

 Його ноги майже не гнулися, коли він підійшов до вчителя, а зелені стіни просторої зали раптом почали тиснути. Що, як він зараз нічого не зможе, і всі сміятимуться? Глибоко вдихнувши, Юкі склав руки і створив над ними кілька сніжинок. А щойно зрозумівши, що вдалося, збільшив їхкю кількість утричі. Хтось із дітей, що стовпилися навколо, здивовано свиснув. 

Учитель переводив очі зі сніжинок на обличчя Юкі, дивлячись, як на щось неймовірне. Хоча, мабуть, так і було.  

 ― Це дивовижно, ― нарешті сказав він. ― Я й не знав, що в цьому класі, є такий талант! 

 Юкі ніяково всміхнувся. Але він уже зрозумів: нічого поганого не станеться, навпаки, його вміння похвальні. Однокласники почали галасувати. 

― Нічого собі!  

― Покажи, покажи ще! 

― Так, тихо всім, не забувайте, що у нас все ще урок! Але дар Юкі, звісно, так просто залишати не можна, ― він замислився. ― Ми ненадовго підемо, не шуміть тут поки.  

І вчитель фізвиховання кудись його повів. Дорогою Юкі почувався дивно, бо усе було звичайно, і тут раптом ― ні. Він радів, але водночас йому залишалося тільки гадати, що ж буде далі.  

Його привели до кабінету, де сиділа за столом незнайома жінка. І як виявилося пізніше, вона навчала основам сили.  

 ― У цієї молодої людини проявився дар, ― пояснив вчитель на її невисловлене запитання.  

― О, цікаво. Я розберуся з цим, не переживайте, ― після її слів той  кивнув і вийшов.  

Юкі залишився із жінкою один. 

― Підійди сюди, хлопче. Як тебе звати? 

― Юкі. 

― Тоді, Юкі, покажи, що вмієш. 

І він дійсно показав усе, усе, чому навчився за ці кілька місяців. Жінка, на відміну від вчителя, не дивилася настільки вражено, а радше здивовано-цікаво. Невідомо чому, Юкі це трохи заспокоїло.