Візерунки на склі

 Юкі, прийшовши додому, засмутився. Такі гарні морозні візерунки майже зникли з вікон. А ж він обожнював їх, зимові дні, коли вони з’являлися на склі, були його улюбленими. Може, візерунки скоро повернуться? Він спитав у матері. 

― Навряд чи, ― похитала головою та. ― Весна невдовзі прийде, якщо вірити прогнозам погоди, це ― останні холодні дні. Але нічого страшного, побачиш ще в наступному році. 

Юкі ще більше спохмурнів, затим поглянув з надією: 

― А раптом вони все-таки з’являться до весни?  

Мати стенула плечами: 

― Хто знає? Може, і випаде.  

Вона пішла по своїх справах, а Юкі лишився дивитися на вікно. І чому їй настільки байдуже? Хіба вона не бачить, які красиві візерунки? Та через мить він уже не переймався її байдужістю, залізаючи на підвіконня. Мати права, що весна скоро, морозу і справді може більше не бути. І тоді йому доведеться чекати цілісінький рік! Ну, трохи менше. Все одно довго. 

Зненацька очі Юкі розширилися і загорілись. А що, як він сам їх намалює? І дивитиметься, скільки захоче! Окрилений ідеєю, Юкі покликав із середини холод і спробував навіяти його на скло. Двома секундами потому розчаровано стиснув губи ― йому вдалося, але більше схоже на наліт інію. Жодних ліній, хвиль чи гілок. Ніякої краси. 

Тоді він спробував нанести іній смужкою, але та виявилася товстішою і розмитішою, ніж йому хотілося. Юкі створив ще одну, зменшивши силу  ― надто прозора і знову розмита. Він ображено видихнув і став різко стирати “творіння”, хоча ті й без того вже зникали. Юкі відкинувся на стіну і поглянув за вікно: на сірі хмари, що майже завжди висіли тут , і на темні контури дерев. Він думав про те, що його чудова ідея не вдається і не вдасться. Подібне траплялося з ним не вперше: як тоді, коли Юкі повірив, наче при сильному вітрі може осідлати дошку і летіти на ній. Чи коли вирішив пошукати корисні копалини у дворі.  

Обидва випадки не дали нічого: спроба політу завершилася падінням, а із землі він дістав іржавий прут. І вивчив, що вітер звичайної сили його не підніме, а якщо це все ж станеться, то буде погано. Корисні же копалини здобувають у спеціальних місцях і спеціально навчені люди, і годі їх шукати в давно обжитому місці.  

І зараз було очевидно, що він не здатний так легко повторити візерунки, створені погодою, вміючою набагато більше за Юкі. Тоді чому йому повірилося в інше? 

Раптом він випростав спину. Юкі неначе осяяло розуміння: теперішня ідея різниться з попередніми. Бо він уже вмів кликати холод, знав, як його втілити.  

У пам’яті спливли вчительчині лекції. Та пояснювала, наскільки складно опанувати силу і як багато практики необхідно. За словами її та інших, діти їхнього віку бодай проявити силу навряд чи зможуть. А Юкі міг, хоча і не знав, чому і коли вона з’явилася. Видається, раніше йому і не спадало на думку зробити іній, він лише охолоджував речі ― заради розваги.  

Юкі плеснув у долоні. Вже не сумнівався, що створить візерунки, але не зараз. Можливо, таки доведеться чекати місяці. Адже якщо великі учні витрачають багато часу на свої вміння, то хіба Юкі вдасться швидше?  

З того часу він з кожної нагоди морозив воду в склянках, і вона далеко не завжди, але схоплювалася кіркою льоду, вкривав предмети інієм. Робив це невтомно, бо горів своєю новою мрією, і не зауважив, наскільки міцно вона укорінилася в його життя. Але все робилося в таємниці від батьків, адже бажання знову отримувати нерозуміючі погляди і запитання не було.  

Коли настала весна, Юкі створив перші сніжинки.  Він зачудовано дивився за їхнім танцем над своєю долонею. Раніше йому не спадало на думку виробити щось просто у повітрі.  

Юкі наблизив одну з них до очей. Здивовано помітив, що її форма така ж складна і красива, як і в справжніх, зимових. Хіба це сталося з його бажання? Ні, він уявив їх складними, але не зміг би повторити настільки тонку роботу. Юкі замислився. Невже варто йому забажати створити сніжинку, як та вийде справжньою? 

 Він спробував зробити ще одну, велику, перед очима. Пів-сантиметрова сніжинка вийшла насправді ажурною. Втім, на мить Юкі здалося, наче її “спиці” ростуть із середини, потроху видозмінюючись. Щоби підтвердити здогад, він якомога повільніше створив ще кілька великих сніжинок перед очима, цього разу чітко вловивши їхній ріст. Видавалося, наче спершу вони з’являлися з маленьких квіток, чиї пелюстки далі видовжувалися та обростали зубцями чи іншими фігурами. Це було крихітне, але прекрасне видовище. Воно настільки захопило Юкі, що на деякий час він забув усе, споглядаючи його знову і знову.  

Затим приклав палець до губ. Він розумів: заморожування стається за одним принципом, хоча форма може відрізнятися. Не тільки щодо снігу. Якщо згадати, лід також на початку схоплював воду смугами, від них росли нові, і лише потім утворювався пласт. Він помічав їх як на початку холодів, так і коли морозив воду сам.  

Юкі раніше не надавав цій послідовності значення і не відав, чому вона існувала. Зараз його найбільше цікавило інше ― напевне, візерунки на склі з’являлися так само! І не не настільки важко буде їх повторити. Йому варто лише натиснути силою в потрібному місці, а далі усе зробить природа. Юкі плеснув у долоні, окрилений знахідкою.  

Вмить його усмішка пригасла, на обличчі проступила задумливість.  Він же не міг спостерігати за інієм на склі, тому не знатиме, як це зробити. Невже йому все ж доведеться чекати зими? Чи він зможе заморозити скло навмання, за відчуттями? 

Почуті крокі відірвали Юкі від роздумів. У приміщення зайшла мати.  

― Ми йдемо до парку, Юкі. 

Він кивнув і почав збиратися. Вже стоячи з ним біля виходу, мати зауважила його одяг: 

― У тебе надто тонка куртка, одягни теплішу. 

Юкі похитав головою: 

― Мені не буде холодно. 

Вона кілька секунд уважно дивилася і затим відповіла: 

― Гаразд. Якщо все ж змерзнеш, наступного разу одягатимешся інакше.