2. Все наче стає краще, а наче й ні...

(Спонтанно вирішила продовжити, та поки що на одну главу, бо натхнення дуже раптово з'явилося, а думала бажання не буде почати це все знову. Ці всі свої страхи...)

- Що? Це твої перші та останні стосунки?

- Так...

- Чому... Ти так вирішила?

- Ні, не я, а мабуть сам Творець. Я тобі ще багато чого не розповідала про себе, яка я є...

- Так, я бачу... - дивно вимовляє і дивиться тепер чомусь надто недовірливо на мене.

- Саш, я... - до горла немов пробрався гіркий ком.

Що це? Що це за погляд?! Докір? Ба навіть більше ніж докір! Він немов тепер намагається здогадатися САМ, що іще про себе я "вберегла" від нього, додумуючи при тому найжахливіші сюжети в своїй голові!

Ні...

Я маю зупинити це! Маю зупинити його ті роздуми негайно допоки вони не зайшли надто далеко!

- Еммм... А знаєш! Насправді це був жарт!

- ЩО?

- Я... Часто ж люблю пранкувати тебе на перше квітня! Забув? Ехехех!

- Ну, по перше, тебе видає твій нервовий смішок та лице, а по-друге...

- А по-друге?

- А по-друге... Зараз зима, Мартусь!

- ЩО?! А, ой... Кхем. Ніяково вийшло.

- І дуже тупо. Послухай, вже якщо сказала "а", то кажи і "б", а не одразу давай задню! Ти ж все таки зважилася на те, щоб вивільнити це все мені зараз! Або принаймні почати... - його голос ставав все більш дивнішим та чужим.

Безжальним... Так! Це дійсно найкраще порівняння, яке зараз тільки могло вилізти з моєї голови.

- Саш? Ти зли-злишся? - заїкаюся і ледь стримуюся щоб не заплакати.

Це кінець! Це просто кінець! Дурепа!!! Кончена дурепа! От нащо тобі це зірвалося з того рота?! Хто тебе за язик тягнув, що ти боїшся його зради?!! А все ж було так добре, так чудово та так казково раніше... Немов у якійсь романтичній дорамі була. Краще б я так і далі продовжила посміхатися йому кожен день і робити щасливими нас обох!

- Що? Ні, я не злюся, не хвилюйся...

- Але твій го-голос...

- Скажи мені одне! - раптом перебиває трохи прикрикнувши, від чого я вся здригаюся та зриваюся з його тіла, половиною свого.

- Щ-що?! Я ска-скажу тобі все, що захочеш, Саш...

- Обіцяй одразу і прямо відповісти на дане мною питання!

- Обіцяю! - рішуче викрикую.

Я вже була готова до найгіршого, що тільки могло статися...

- Що значила фраза "Це мої перші та останні стосунки"?! Ти що хвора на щось смертельне?!

- А? Зачекай... Що?!

То його весь цей час хвилювало лише це?! І, мабуть  тому був таким напруженим весь цей час та навіть прикрикнув...

- Н-ні...

- Щось невпевнено прозвучало!

- НІ! Я не хвора ні на що! Я повністю здорова! Ну майже...

- Майже?!

- Ну, окрім постійної анемії, про яку ти і так знав з самого початку, а я-... - затихаю щойно той міцно обійняв мене, притиснувши знову до себе після того як сама ж віддалилася в повітрі через його крик.

Так добре стало... Його запах завжди заспокоював мене.

- Слава Богу... - зашепотів близько до мого вуха - А я вже злякався, що ще не довго мені залишилося бути з тобою! Як уявив, що буду на твоєму похороні, то аж кров у жилах застигла та немов перестала циркулювати по всьому тілу назавжди! - видав той і зрозуміла, що не брехав й не перебільшував, бо зараз, лежачи в його сильнющих на безвизвольних обіймах, я відчувала наскільки швидко та шалено почало битися його серце.

- Ого... - мимовільно видала.

- Що?

- То ти дійсно переймався лише через це увесь цей час, а не через те, що я при-приховала від тебе дещо важливе?

- Ти... Ти ще й питаєш?!! Звичайно, що ТАК! А яка ж іще могла бути причина по-твоєму?! Друга?!

- Та н-ніяка...

- Ти завжди заїкаєшся коли брешеш або недоговорюєш чогось - суворо заявляє, проте й досі шепотом, через що звучало більш м'яко та навіть люб'яче як на мене - Ох, ладно, потім відсварю тебе за те, що грала ту роль "усміхненої оптимістки" та мучила себе. А зараз просто... Полежи так ще трохи...

Крізь останній скрипучий шепіт пробиралась ледь відчутна крихта страху! Він дійсно... Дійсно так сильно та щиро злякався!

До цієї пори в нас ще не було ситуації в стосунках, яка б показала його переживання за мене чи моє життя, бо все було спокійно та гладко постійно, протягом цих трьох місяців, а тут... А тут я так здивувалася! Так зраділа, бо його емоції дійсно були непідкупні!

Тим паче якщо врахувати той факт, що я сильний емпат, стає ще більш зрозумілим, що ті емоції, які я зараз відчуваю в ньому та в його тілі - дійсно є дуже сильною енергією. Це ж доводить, що в нього є сильні почуття до мене, чи не так? Але і не однолюби можуть отак щиро та тимчасово переживати за свого партнера... Ах, ні, не руйнуй собі цю радість! Як би там не було, а це все одно є дуже хорошим приводом для радощів та щастя!

Раптом дзвонить його айфон і в мене вже з'являється дивне передчуття чомусь... Мало того, що емпат так ще й сильну інтуїцію маю! Навіть не знаю чи на щастя мені дісталося те все, чи навпаки на горе та біду.

Я вже давно переконалася, що емпатам у цьому світі більш важче, ніж холоднокровним та безсердечним людям. Нашими почуттями всі часто нехтують, а сильну прив'язаність, любов та повагу вважають нашою слабкістю й легко користуються нею. Хоч мене важко обманути, бо відчуваю всі емоції та бачу як на руці, але також дуже легко зіграти моїми емоціями. Це може вдатися будь-кому та довести мене до депресії теж. Як і сталося рік тому коли...

- Сонечко, подай телефон - тепло заговорив той від чого я машинально потягнулася за ним до тумбочки.

Якось навпаки неспокійно від того, що не кричав на мене... Не те щоб він дозволяв собі таке раніше зі мною. НІ, був завжди ніжним та дуже люб'язним зі мною ще з самого нашого першого знайомства в дитинстві, але... Але все ж я не очікувала зараз такої спокійної реакції від мого хлопця. Виходить недооцінюю його нерви та терпіння до мене? Та й як там кажуть, "якщо любиш, то маєш терпіння до будь-яких вибриків своєї обраниці"? Так, мабуть, так воно звучало.