Траур по весні

Весна в Христі почалася з трагедії.

Ні, не з війни, не з розбитого серця й навіть не з підвищення цін на каву (хоча це теж драма). Просто одного ранку вона прокинулася, виглянула у вікно й побачила, що розтанув останній сніг. І відчула порожнечу.

— Все, — сказала вона сама собі, — життя знову втратило сенс.

На підвіконні сиділа квітка-герань, яку Христя назвала «Григорій», і виглядала занадто життєрадісною. Це її дратувало.

— Не світи так, Григорію, — пробурмотіла вона, — в тебе хоча б є хлорофіл. А в мене — лише екзистенційна втома.

Вона вдягнула чорну сукню, чорні колготки, чорні окуляри і чорний светр поверх усього цього ансамблю. У дзеркалі виглядала як траурна версія сажотруса.

— Оголошую офіційно: траур по весні, — урочисто промовила Христя. — Весна цвіте, а моя душа — ні.

У цей момент у двері постукали.

— Відчинено, — сказала вона голосом людини, яка вже нічого не чекає від світу.

Зайшов Мотя. У яскраво-зеленій куртці, з рюкзаком, усмішкою і парою булочок у пакеті. Він випромінював оптимізм, як сонячна батарея на батарейках.

— О, привид гарного настрою! — вигукнув він. — Христя, ти що, готуєшся на кастинг до фільму «Похорон мрій»?

— Не смішно, — зітхнула вона. — Я у траурі по весні.

— Ти в чорному, бо на тебе впав сакура-дендрологічний смуток?

— Бо весна — це знущання з тих, хто не відроджується, — сказала вона філософськи. — Природа оживає, а я що? Так і стою серед цих підсніжників, як останній сірий мох.

Мотя сів на стілець і почав їсти булочку.
— Ти — не мох, ти хоча б іноді миєш голову.

— Я серйозно, — продовжила Христя, не звертаючи уваги. — Це ж несправедливо: все навколо розквітає, а в мені нічого не проросло. Можливо, я — ботанічний дефект.

— Ну, якщо ти ботанічний дефект, то я тоді — агроном твоєї депресії, — пожартував Мотя. — Треба тебе трохи підживити гумором і добривами із сарказму.

Вона кинула на нього погляд, який міг би зупинити фотосинтез.

— Мотю, це не жарт. Я відчуваю, що мій настрій помер. І я хочу провести йому гідний траур.

— Хвилинку, — Мотя відклав булочку. — Ти хочеш сказати, що організовуєш похорон для настрою?

— Саме так.

— Ну добре, — задумливо сказав він. — Якщо вже робити похорон, то з усіма традиціями. Я можу принести чорні стрічки, гробик з коробки з-під взуття, і зробимо офіційну церемонію.

— Це має бути урочисто, — серйозно підтвердила Христя. — Я напишу промову.

— А я зроблю надгробок, — пожвавішав Мотя. — Напишу: «Тут спочиває настрій Христі. Помер без видимих причин. Місце вільне після 18:00».

Христя навіть не посміхнулась.

— Ні. Без жартів. Це має бути щиро.

— Добре, — зітхнув він. — Але я беру відповідальність за технічну частину.


---

Наступного дня на дворі, біля Христиного будинку, стояла невеличка процесія. Сусіди з цікавістю виглядали з вікон.
У центрі події — невелика ямка в землі, накрита чорною тканиною. Біля неї стояла Христя, з гілочкою верби у руці. Поруч — Мотя, у піджаку поверх спортивних штанів.

— Ми зібралися тут, — почав він урочистим тоном, — щоб попрощатися з настроєм Христі. Він був ніжним, короткочасним і без жодного ентузіазму.

— Амінь, — тихо сказала Христя.

— Його життєвий шлях був короткий, але глибокий, — продовжив Мотя. — Від «ні, я не хочу вставати» до «ні, я не піду туди».

— Він був мені дорогим, — додала Христя. — Я відчувала, що ми розуміємо одне одного.

— Іноді навіть надто добре, — вставив Мотя. — Але хай спочиває в депресивному спокої.

Він урочисто кинув грудку землі на тканину.

— В ім’я хороших людей і поганих днів, — прошепотів він.

Христя запалила свічку.

— Прощавай, мій настрою, — сказала вона, — ти був єдиним, хто мене не зрадив.

— Бо ти сама його й вигадала, — буркнув Мотя, але так, щоб вона не почула.


---

Після церемонії вони сиділи на лавці. Христя вдивлялась у небо.

— Знаєш, Мотю, може, це і є очищення. Треба іноді попрощатися зі старим, щоб прийшло щось нове.

— Ага, — кивнув він. — Як зі старими носками.

— Ти вічно все зводиш до побуту, — зітхнула Христя. — А я про душу.

— Я теж про душу. Просто моя душа любить пральну машину. Там усе крутиться, але хоча б чисто.

Христя на секунду глянула на нього й ледь помітно усміхнулася.

— Не думай, що ти мене розсмішив, — сказала вона. — Це просто нервовий тик.

— Нервовий тик — перший крок до сміху, — задоволено відповів Мотя.


---

Увечері Христя написала у своєму щоденнику:

> «Сьогодні я поховала свій настрій. Мотя, як завжди, усе перетворив на комедію. Але, може, він і має рацію. Може, сміх — це інший спосіб плакати. Просто навпаки».



А Мотя у цей час сидів удома й вирізав із картону табличку: «Тут була похована туга. Але воскресла після чаю з лимоном».

Він тихо усміхнувся і подумав:

> «Якби вона знала, що я роблю всі ці дурниці лише для того, щоб побачити, як її губи хоч на секунду забувають, що таке сум…»




---

Наступного ранку Христя прокинулась від шуму під вікном. Вийшла — і побачила, що весь її квітник усіяний рожевими тюльпанами. Посередині — табличка:

> «На честь загиблої надії Христі»



Христя спочатку застигла, потім розсміялась. По-справжньому, голосно, без стриманості.

У вікні сусідка Марія перехрестилася:
— О, слава Богу, вона жива!

Христя стояла серед квітів і сміялась, поки по обличчю текли сльози.

— Мотю, — прошепотіла вона, — ти ідіот. Але, мабуть, найкращий ідіот у світі.

Вона повернулась у дім, відчинила вікно й сказала Григорію-герані:
— Мабуть, ми все-таки проросли.

Герань мовчала, але виглядала згодною.


---

А Мотя у цей час сидів на лавці біля парку, дивився в телефон і писав Христі повідомлення:

> «Пам’ятай, навіть якщо весна тобі не личить, ти — її головна трагедія. У хорошому сенсі».



Повідомлення він не надіслав.
Просто усміхнувся і поклав телефон у кишеню.

Він знав: завтра Христя знову знайде нову причину страждати.
І він знову знайде спосіб зробити це смішним.

Бо така в них любов — без взаємності, зате з гумором.