Розділ 5 Коли твій план помсти зривається ще до початку

Наступного ранку я прокинулася з чітким планом. Він був майже ідеальним і продуманим до дрібниць.

Перше - я ігнорую Левченка. Взагалі. Навіть не дивлюся в його бік.

Друге - коли він спробує мене зачепити, я відповідаю однією фразою: «Мені байдуже». І все. Без емоцій, без червоних щік, без мого дратування.

Третє - я доведу, що він не має наді мною влади. Я – Староста і тільки я влада над групою.

Простий план. Геніальний. Який не має шансів провалитись. Ну.. Я дійсно так думала.

— Ти сьогодні виглядаєш як людина, яка збирається знищити ворога, — сказала Соломія, коли я зайшла в кухню.

— Саме так.

— Що ти задумала?

— Помсту і тільки помсту.

Вона підняла брову, здивовано подивившись на мене.

— Марто, він просто написав, що ти його бісиш.

— Він написав це в моєму блокноті, який вкрав, а потім повернув із цим написом. І потім ще запросив мене на зустріч, щоб сказати це в обличчя.

— І купив тобі каву.

— Кава не має значення!

— Але ти її випила.

Я закрила очі. Вона мала рацію, і це бісило.

— Слухай, — Соломія підійшла ближче. — Я не кажу, що він правий. Але ти зараз нагадуєш мені дитину, яка образилася, що хлопчик смикнув її за косичку.

— Він не смикав мене за косичку.

— Він купив тобі каву, сказав, що ти його бісиш, і що йому подобається дивитися, як ти злишся. Марто, це ж найочевидніший флірт у світі.

— Це не флірт і він мій ворог.

— Звичайно, — вона зітхнула. — Тоді йди і перемагай.

Я пішла.

Університет гудів ранковим гамором. Студенти бігали коридорами, хтось пив каву, хтось панічно вчив конспекти. Я пройшла повз усіх із високо піднятою головою.

Аудиторія 217. Історія України.

Я зайшла за десять хвилин до початку, сіла на своє місце, розклала зошити. Контроль. Я тримаю це під контролем.

За три хвилини до дзвінка двері відчинилися. За півтори хвилини до дзвінка я почула його голос.

— Доброго ранку, мої улюблені студенти! — крикнув він на всю аудиторію.

Я не підняла голови.

— О, Коваль! — він помітив мене. — Як я радий тебе бачити! Ти сьогодні якась особливо… серйозна.

Я мовчала. Він сів поруч. Я мовчала.

— Що, не будеш зі мною говорити?

Я все ж таки мовчала.

— Це новий рівень ігнору? Мені подобається. Виклик.

Блін, я мовчала.

— Слухай, я вчора забув тобі сказати, що ти гарно виглядаєш, коли злишся. Але сьогодні ти просто… неймовірна. Особливо коли мовчиш.

Ну гад, я продовжувала мовчати.

Він нахилився до мого вуха так близько, що я відчула знайомий запах. Ммм.. цей парфум. Ну чого мені так подобається його парфум?

— Ти серйозно збираєшся мовчати всю пару?

Я різко повернула голову й витріщилась на нього.

— Мені байдуже.

Він завмер. А потім посміхнувся.  .

— О, ти чого, Коваль?  — сказав він. — Це нове. Мені подобається.

— Я сказала, що мені байдуже, а не що я збираюся з тобою говорити.

— Ти щойно сказала мені три слова. Це вже діалог.

Я стиснула ручку так, що кісточки побіліли.

— Левченко, відчепись.

— Агов, вона заговорила! Який прогрес! — він плеснув у долоні. — Слухай, Коваль. Давай укладемо угоду.

— Яку ще угоду?

— Я не чіпаю тебе до кінця пари, а ти не мовчиш, а просто пишеш мені свої думки на папірці. Як у школі. Буде ностальгічно.

Я витріщилась на нього.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Ти пропонуєш мені переписуватися з тобою на парі?

— Так.

— Це ідіотська ідея.

— Але вона спрацює. Ти ж хочеш, щоб я замовк?

Я задумалась. Він мав рацію. Якщо я погоджусь, він замовкне. І я зможу спокійно слухати лекцію.

— Гаразд, — видихнула я. — Давай.

Він дістав із кишені маленький аркуш паперу й ручку. Написав щось і передав мені.

Я розгорнула.

«Ти дуже гарна, коли люта. Просто знай.»

Я подивилася на нього. Він усміхнувся.

Я взяла ручку й написала у відповідь.

«Ти дуже дурний, коли відкриваєш рота. Просто знай.»

Передала йому.

Він прочитав. Усміхнувся ширше. Написав щось і передав назад.

«Мені подобається, що ти відповідаєш. Це означає, що я тобі цікавий.»

Я закатила очі.

«Ти мені не цікавий. Ти просто заважаєш мені вчитися.»

«Ти б не відповідала, якби я тобі був байдужий. Факт.»

«Це не факт. Це твоя уява.»

«Моя уява каже мені, що ти червонієш.»

«Я не червонію.»

«Ти червонієш. Я бачу.»

Я підняла голову. Він дивився на мене. Його очі були такими нахабно-спокійними, що мені захотілося кинути в нього чимось важким.

— Ти нестерпний, — прошепотіла я.

— А ти чарівна.

— Заткнися.

— Я мовчу, — він приклав палець до губ.

Я відвернулась до дошки й спробувала слухати викладача.

Але я відчувала його погляд на собі. Весь час. Він дивився на мене, і я не могла цього ігнорувати.

Наприкінці пари він передав мені ще одну записку.

Я розгорнула.

«Ти сьогодні не здалася. Я вражений. Продовжуй у тому ж дусі. Вдень побачимось.»

Я витріщилась на нього.

— Що значить «побачимось»?

— Ти дізнаєшся, — він піднявся й поправив рюкзак. — До зустрічі, Коваль.

І пішов.

Я залишилася сидіти з запискою в руках і відчуттям, що він знову мене переграв.

Бо він знав, що я тепер думатиму про нього весь день.

На обіді Соломія слухала мою розповідь і мало не давилася від сміху.

— Він передавав тобі записки?! — вона витирала сльози. — Це ж найромантичніше, що я чула!

— Це не романтично! Це війна! Чуєш, я нагадую, він мій ворог.

— Він назвав тебе чарівною.

— Він сказав, що я червонію.

— Бо ти червонієш. І це йому подобається.

Я закрила обличчя руками.

— Боже, я не розумію, що зі мною робиться. Він мене дратує. Він бісить мене. Але чомусь я не можу перестати про нього думати.