Розділ 4 “Запам`ятаю”

О 21:45 я стояла біля вікна в коридорі гуртожитку й дивилася, як за вікном повільно темніє. За спиною Соломія нервово ходила туди-сюди, нагадуючи маятник.

— Я не розумію, — сказала вона вкотре. — Ти збираєшся йти чи ні?

— Я не знаю.

— Ти знаєш. Ти просто не хочеш собі цього визнавати.

Я повернулася до неї. У руках тримала ту саму записку, яку вже вивчила напам'ять.

— Слухай, це може бути пастка.

— О, боже, Марто. Яка пастка? Він запросив тебе на зустріч і все.

— Від нього всього можна очікувати.

— Від нього — так. Але ти ж не про це думаєш.

Вона підійшла ближче й обійняла мене за плечі.

— Ти думаєш про те, що буде, якщо ти не підеш. Тоді він виграє, а ти виходить злякалась. А це для тебе гірше ніж побачити Левченка.

Я мовчала. Вона мала рацію, дідько і не посперечаєшся.

— Гаразд, — видихнула я. — Я йду.

— Ось це вже більше схоже на тебе! — Соломія плеснула в долоні. — Але будь обережна. І напиши мені, якщо він спробує щось таке...

— Що «таке»?

— Не знаю. Але ти зрозумієш.

Я зітхнула, взяла куртку й гордо пішла.

Надворі було прохолодно. Гуртожиток освітленій лише кількома ліхтарями. Біля входу нікого не було.

Я зупинилась, оглянулась. Нічого. Лише вітер ганяв по асфальту сухе листя.

— Я знав, що ти прийдеш.

Голос пролунав збоку. Я різко обернулась.

Максим Левченко сидів на лавці біля паркану, схрестивши ноги. У руках він тримав невеликий паперовий пакет із якоїсь кав'ярні. На обличчі була та сама нахабна посмішка.

— Я не прийшла для тебе, — сказала я, залишаючись на місці. — Я прийшла, щоб сказати тобі дещо в обличчя. От дідько, ну і чому я виправдовуюсь.

— Слухаю.

Він підвівся. Підійшов на крок ближче. Я автоматично зробила крок назад.

— Не бійся, — сказав він тихіше, нахилившись до мого вуха. — Я не кусаюсь.

— Я не боюся.

— Тоді чому ти відступаєш?

Я стиснула зуби. Він знову виводив мене з рівноваги. Ну як можна мене так нервувати.

— Левченко, якщо ти мене сюди викликав, щоб просто познущатися, то...

— Марта, — він перебив мене, ну який же не вихований. — Я покликав тебе зовсім не для цього.

Він простягнув мені пакет.

— Що це?

— Подивися.

Я обережно взяла пакет. Зазирнула всередину, там був звичайний паперовий стаканчик із кавою. Гарячою. Я підняла на нього погляд.

— Ти... купив мені каву?

— Ага. Без цукру. Як ти любиш.

Я завмерла.

— Звідки ти знаєш, що я люблю без цукру?

— Слухай, старосто, не крути собі бігуді. Про це знає вся група.

— Ну ти і бовдур.

— Ти завжди така гостра на язик, чи це тільки для мене?

— Тільки для тих, хто заслуговує.

— Подобається.

— Що?

— Що ти намагаєшся мене зачепити. У тебе погано виходить, але виглядає мило.

— Левченко, ти покликав мене сюди, щоб обговорювати мою манеру говорити?

— Ні.

— Пий,бо скоро буде холодна.

— Ні, дякую, не хочу.

— Марто, ти серйозно думаєш, що я став би труїти старосту? Мені ж потім розбиратися з тобою. І з твоєю подружкою, яка дивиться на мене так, наче я вже щось скоїв.

— Вона просто має гарну інтуїцію.

— Так-так, звісно.

Я відпила каву.

І вона була... ідеальною. Гарячою. Гіркуватою. Саме такою, як я любила.

Чорт.

Я поставила стаканчик на перила поруч.

— Гаразд, Левченко. Я випила. Що далі? Що ти хотів сказати?

Він зробив крок ближче. Тепер ми стояли вже зовсім поруч.

— Я хотів сказати, що ти мене бісиш.

— Це я вже чула. Не здивував.

— Але ти не чула чому.

— То кажи.

Він нахилив голову, посміхнувся краєчком губ.

— Ти бісиш мене тим, що постійно дивишся на мене так, ніби я щось у тебе вкрав.

— Ти вкрав мій блокнот.

— Я його повернув. І взагалі то не вкрав, а чемно попросив, і що найголовніше ти сама покірно мені його віддала.

— Так ти написав там…

— Ти про це речення?

— Так.

— Марто, я написав правду.

— Що ти зараз сказав?

— Я написав, що ти мене бісиш. Це правда. Але не тому, що ти дратівлива або що мені неприємна твоя присутність.

— А чому тоді?

Він замовк на секунду.

— Тому, що ти мене ігноруєш.

Я витріщилась на нього.

— Що?

— Ти мене ігноруєш. Ти староста, у тебе всі списки, ти всіх знаєш, усім допомагаєш, а мені — ні.

— Бо ти мені не подобаєшся.

— Ось! — він клацнув пальцями. — Саме це! Ти кажеш це так, ніби я просив тебе стати моєю найкращою подругою.

— А що ти просив?

Він зробив паузу.

— Я нічого не просив.

— Тоді чого ти чіпляєшся?

— Бо мені подобається дивитись, як ти злишся.

Я застигла.

— Що?

— Ти чула. Мені подобається, коли ти зла. Очі горять, щоки червоніють, ти говориш швидше. І це... — він посміхнувся. — Це те, що мене бісить. Бо я хочу бачити тебе такою частіше.

У мене перехопило подих. Чорт, він, що знущається. Це було таке нахабне. Таке безсоромне. Таке...

Я не знайшла слів.

— Ти... ти просто... — я замовкла, не в змозі сформулювати думку.

— Я просто що?

— Ти просто хочеш вивести мене з рівноваги!

— Так.

— І ти кажеш це так, ніби це нормально!

— А хіба ні?

— Ні!

— Марто, ти така смішна, коли злишся. Я просто не можу.

— Я не смішна!

— Можеш не казати — я бачу.

— Ти...

— Я знаю.

— Слухай, — сказав він, роблячи крок назад. — Я не хочу, щоб ти стала моєю найкращою подругою. Я не хочу, щоб ти була зі мною милою. Я взагалі не знаю, чого я хочу. Але мені подобається те, що ти завжди реагуєш. Ти не мовчиш. Ти не відводиш очі. Ти стоїш до кінця. Тому я написав те, що написав.

— Бо хотів, щоб я злилась?