Розділ 3 О 22:00. Без запізнень

Я вийшла з аудиторії і зупинилася біля вікна. Блокнот тримала в руках, але ще не розгортала.

Соломія підійшла беззвучно. Ну як завжди, нічого не змінюється.

— Ну що?

— Що «що»?

— Він віддав блокнот?

— Так, віддав.

— І що там?

— Я не дивилась. Вона витріщилась на мене своїми карими очима.

— Ти серйозно? Він тримав твій блокнот цілу ніч, ти мучилась, не спала, а тепер просто стоїш і не дивишся? Тобі, що дійсно не кортить дізнатись, що там?  Ну, ти даєш.

— Звісно кортить, боюся — сказала я чесно. Соломія замовкла. Вона знала, що я не люблю визнавати страх. Я можу визнати втому, роздратування, навіть відчай, але страх — це вже занадто.

— Давай сюди, — вона витягла блокнот у мене з рук.

— Я подивлюсь.

— Ні! Я спробувала його забрати, але вона вже відкрила останню сторінку.

— «Бісиш мене — Марта Коваль», — прочитала вона вголос. Хмм.. І все? Це, дійсно все, що він написав. Ну, таке собі.

— Що значить «і все»? — я вихопила блокнот назад. — Це серйозно!

— Марто, це комплімент.

— Це образа!

— Ти зараз, серйозно? Це дійсно комплімент, — повторила вона терпляче.

— Якби він хотів тебе образити, він би написав щось про твій дійсно негативне, або про те, що ти зануда. А він написав, що ти його бісиш. Це означає, що ти йому небайдужа.

— Або що я йому просто набридла.

— О, боже, Марта. Соломія закотила очі. Ти коли-небудь чула, що від ненависті до кохання один крок?

— Я чула, що від ненависті до кохання один крок, але зазвичай цей крок роблять хлопці в іншій формі. Вона засміялася, а я відчула, що мої плечі трохи розслабилися. Соломія вміла розряджати ситуацію, навіть коли я відчайдушно хотіла залишитися в своїй параної.

— Слухай, — сказала вона, стаючи серйознішою.

— Що ти збираєшся робити? Ставити на місце цього вискочку.. А ще краще, зробити все, щоб він відрахувався і в мене на одну дуже велику проблему буде менше.

— Марто, ти серйозно хочеш витратити свій талант, свої нерви і перший рік навчання в університеті на те, щоб довести якомусь… козлу, що він помиляється? Мені здається, ти просто боїшся його.

Я скривилася, ну чого вона мене не розуміє?

— Я не боюся. Я зла.

— Ага. — Соломія схрестила руки на грудях. — Саме тому ти вже п'ять хвилин дивишся на його запис, скоро дірка буде в блокноті від твого погляду.

— Я думаю.

— Ні. Ти накручуєш себе.

— Це різні речі.

— Це одне й те саме, тільки в тебе красивіше звучить.

Я фиркнула. Ні, ну вона дійсно мене не розуміє.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Ми рушили коридором. Навколо гуділи студенти, хтось уже будував плани на вечір, хтось сварився через конспекти, а моя група першокурсників виглядала так, ніби досі не зрозуміли, куди їх занесло.

Я саме сховала блокнот у сумку, коли почула знайомий голос.

— Старосто!

Я завмерла, не треба було навіть обертатися як я вже знала, хто це.

Максим Левченко.

Він ішов коридором гордо і невимушено. Рюкзак висів на одному плечі, руки в кишенях, на губах — та сама нахабна посмішка, від якої мені хотілося ховати погляд... або кинути в нього чимось важким. Навколо нього йшли ще троє хлопців.

Усі сміялися. Ні, це було більше схоже на те, що вони ухмилялися. І мене це дратувало ще більше.

— Чого тобі? — грубо запитала я.

— Та нічого особливого.

— От і чудово.

Я вже зробила крок повз нього, коли він раптом став прямо переді мною.

— Ти не подякувала.

— За що? Вибач, але я дійсно не знаю, за що тобі дякувати.

— За блокнот.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— Ну, по-перше - це мій блокнот.

— Я знаю.

— Ти його забрав.

— Тимчасово.

— Без дозволу.

— Зате повернув.

— Після того, як розмалював.

— Одне речення — це вже «розмалював»? – Ну, не перебільшуй, Марто.

— Для тебе, мабуть, і контрольна з двох питань — дипломна робота.

За спиною Соломія тихенько пирснула. Хлопці біля Левченка теж засміялися. Я вже подумала, що він зараз почне огризатися. Але він тільки нахилив голову.

— Гарна відповідь.

І... посміхнувся ще ширше.

Що?

Він мав розізлитися.

Мав хоч щось сказати.

Натомість дивився на мене і гордо посміхався.

— Все? — запитала я.

— Майже.

Він витягнув із кишені маленький аркуш паперу.

Склав його навпіл.

І простягнув мені.

— Це що?

— Домашнє завдання.

— Ти переплутав. Це я староста.

— Саме тому.

— Я не беру записки від людей, які крадуть блокноти.

— А дарма. Тоді прочитаєш пізніше.

І... сам поклав папірець у зовнішню кишеню моєї сумки.

Без дозволу. Просто взяв і зробив це.

— Левченко! Це ти мене, бісиш! – зціпивши зуби промовила я.

Він уже відходив. Лише підняв руку, навіть не озираючись.

— До завтра, старосто.

Я дивилася йому вслід із таким бажанням прибити його, що аж пальці засвербіли.

— Марто...

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Але зараз скажеш.

— Скажу.

Я важко зітхнула.

— Ну?

Соломія ледь стримувала сміх. Ну чого все йде проти мене.

— Мені одній здається...

Вона кивнула на папірець у моїй сумці.

— ...чи цей хлопець відверто з тобою фліртує?

— Він?

Я мало не вдавилася повітрям.

— Це не флірт.

— А що тоді?

Я дістала складений аркуш.

— Зараз дізнаємося.

Розгорнула. 

І... завмерла.

Посеред білого аркуша великими літерами було написано лише одне речення. Ну, це в стилі Левченка.

«О 22:00 виходь у гуртожиток. Покажу тобі, чому ти мене бісиш.»

Я перечитала ще раз. Потім ще.

І тільки після третього разу зрозуміла... Що найбільше мене дратує не ця записка. А те, що я вже думала, чи піду.