Розділ 2 Правило №4: Ніколи не віддавай свій блокнот Левченку

На пару я прийшла за десять хвилин до початку. Сіла на своє місце, розклала зошити. Контроль, я тримаю це під контролем.

За три хвилини до дзвінка зайшов поважно Левченко, та ще і сам, хоча це і не дивно, біля нього завжди хтось тусується. З ним була дівчина, висока блондинка, струнка на підборах, у сукні яка підкреслює її талію. Вона йшла поруч, майже притискаючись до плеча. І він не відсторонювався. Якщо я б не знала легковажності Макса то навіть подумала, що вони пара.

Щось стиснулося в грудях, мабуть це хвилювання перед контрольною роботою. Це ж явно не  ревнощі Левчека і тієї дівчини? Мабуть це злість, що у нього мій блокнт з моїми секретами та ще і не відомо, що він там прочитав та понаписував. Але я відчула, як пальці впиваються в ручку так, що кісточки побіліли, це ж нада було так задіти мене.

Погляд Левченка пробіг по аудиторії. Побачив мене, мило усміхнувся і пішов прямо до мого ряду.

— Коваль. Ти сьогодні рано.

— Я завжди рано.

— А я ні, — він сів поруч. Блондинка залишилася стояти з розгубленим обличчям, а потім глянула на мене з таким презирством, що я мало не розсміялася.

— Максе, — сказала вона. — Ти ж казав, що сядеш зі мною. Його наміри побісити мене не входили в її плани і це було видно.

— Я передумав, — відповів він, навіть не подивившись на неї. — Вибач.

Вона пирхнула і пішла на інший ряд. Мабуть думала, яка я стерва, і чого ж Макс сів біля мене.

— Що ти робиш? — запитала я, не повертаючи голови.

— Слухаю лекцію.

— Ти ніколи не слухаєш лекції.

— Сьогодні буду, — він нахилився ближче, і я відчула той самий запах парфума - м'ята, дерево, гіркота. — Бо ти поруч.

— Левченко, не дратуй мене, а краще віддай блокнот.

— Марто.

— Макс, поверни мій блокнот.

Він усміхнувся, а мені захотілося вдарити його.

— Навіщо? – просто і невимушено запитав він.

— Бо він мій.

— Тепер він наш, — сказав він. — Я там дещо дописав.

— Що? Який ще наш? Левченко, побійся Бога, що ти верзеш.  

— Ти все побачиш, коли я поверну. Трохи терпіння Марто.

— Коли це станеться?

— Коли ти попросиш

У горлі пересохло. Чому це я повинна просити свою річ?

— Ти граєш в ігри, Левченко.

— Я не граю, Коваль.

— Брешеш, Левченко, ой брешеш.

— Я не вмію брехати тобі, Марто. Ти б все одно помітила. Ти завжди все помічаєш.

Я повернула голову. Ну звісно все помічаю, це моя задача як старости групи.  

— Я нічого не буду просити. Ти віддаси мені блокнот, бо я так сказала.

— Ні, — відповів він. — Я віддам, коли ти попросиш.

— А якщо я ніколи не попрошу?

— Ти попросиш, Марто, — сказав він. — Бо тобі так само цікаво, що я там написав, як і мені цікаво подивитись на твою реакцію..

І він відвернувся до дошки, наче розмова була закінчена. Таке нахабство потрібно ще пошукати. Я чесно в шоці. Забрав чужу річ ще і правила свої висуває. Ну де ви таке бачили. Бісить мене, безмежно бісить.

Я попрошу. Дуже смішно, да чого я взагалі повинна просити. Багато хоче.

Після пари я збирала речі, намагаючись не дивитися в його бік. Але коли я вже взяла рюкзак, він став переді мною.

— Марто.

— Що?

Левченко дістав з кишені мій блокнот.

— Тримай, — він простягнув його мені.

Я витріщилася на нього. Я дійсно не передбачала такого жеста від нього.

— Ти… повертаєш?

— Так.

— Чому? Ти передумав грати в свої ігри?

— Бо ти попросила. Правда не благаючи мене, але і так піде. Не бісись. Бери блокнот поки я не передумав.

Я взяла аж пальці тремтіли. Але я гордо тримала голову.

— Що ти там написав? — прошепотіла я. Яка я жахлива староста чи, що я сплю і думаю як тебе відрахують з нашого вузу і наодну проблему в мене буде менше.

— Відкрий і почитай, Коваль. Це ж так просто

Я розгорнула блокнот на останній сторінці. Там, де мій почерк закінчувався, був його.

Всього лиш чотири слова.  

Як ви думаєте, що він написав?

Чи варто було Марті просити блокнот?

Чи справді Левченко грає в гру, чи за його вчинками стоїть щось більше?

Чи були у вас ситуації, коли хтось тримав щось важливе для вас і змушував просити це назад? Що ви відчували?

Поділіться своїми думками в коментарях. Мені дуже цікаво, що ви думаєте про цю ситуацію.