Розділ 1 Коли Всесвіт вирішує пожартувати, він посилає тобі Левченка

Знаєте, що найгірше в плануванні? Воно не працює.

Я в це не вірила. Я, блін, будувала своє життя на цьому переконанні шість довбаних років. Щоденник, розписаний по хвилинах. Список «цілей на місяць» висить над ліжком і дивиться на мене зранку, поки я п'ю каву. Я — людина-система і зробила сама себе такою. Коротше кажучи я  — стіна, яку не пробити.

А потім щось пішло не так і мій план просто перестає на мене працювати, бо кожного разу трапляється якийсь казус. Бо причиною цьому є мій улюблений «одногрупник» Левченко.

А тепер все попорядку.. і у двух словах не вийде…

Коли я стояла біля стіни на вечірці першокурсників, з блокнотом у руках і графіком занять у кишені, я щиро вважала, що тримаю все під контролем. Ну, майже все.

— Ти серйозно? — Соломія вихопила в мене блокнота, і я відчула, як у грудях щось обірвалося.

— Віддай.

— Ти прийшла на вечірку, щоб записувати, хто з ким цілується? Це новий рівень соціопатії, навіть для тебе.

— Ну чого ти починаєш? Вона закотила очі так, що вони мало не застрягли десь у потилиці.

— Ти нестерпна.

— Я організована.

— Ти — катастрофа в сірому светрі. Знайшла, що одягнути на вечірку, сукні у тебе, що не знайшлося?

Я опустила погляд на себе. Светр був зручним. Блокнот — функціональним. Я не розуміла, в чому проблема. Поки не зрозуміла.

Музика стихла, але не поступово. Вона просто різко здохла. І в цій вакуумній тиші, яка повисла в кімнаті, я почула його голос.

Я б упізнала цей голос навіть у пеклі. Мене аж перетрусило.

— О, а це що за диво? Староста Коваль прийшла на вечірку. Світ точно не витримає ще одного кінця світу сьогодні.

Я повільно обернулася. Він стояв у центрі кімнати, світло падало так, що підкреслювало його чортів щелепи. А посмішка... ця посмішка могла б зупинити серце. Але нажаль, або на щастя не моє.

Максим Левченко.

Людина, яка зробила моє життя нестерпним ще до того, як ми встигли нормально познайомитися.

— Я думала, ти зайнятий, — відповіла я, намагаючись, щоб голос звучав так само холодно, як у мене всередині. — Плануєш, яку ще пару розвалити завтра?

Він приклав руку до грудей, і його очі — карі, чорт би їх забрав, такі глибокі, що можна втопитися — розширилися в удаваній образі. Одна дівчина навіть зависла дивлячись на нього..

— Ти мене недооцінюєш, Коваль. Я вже все вирішив. Завтра — історія України. У викладачки дуже гарний голос. Під нього добре спиться.

— Ти ідіот, — вилетіло в мене перш, ніж я встигла подумати.

Він посміхнувся. Ще ширше. Так, наче я щойно подарувала йому найдорожчий комплімент у житті.

— Мені подобається, коли ти мене так називаєш. У тебе очі блищать. Ти стаєш майже милою.

— Я використаю цей блокнот, щоб написати заяву на твоє відрахування, — прошипіла я. Мої пальці вп'ялися в папір так, що він мало не порвався.

Він підійшов до мене ближче. Тепер я бачила кожну чортову війку на його обличчі. Кожну рисочку навколо очей, які дивилися на мене так, наче я була найцікавішою книжкою в бібліотеці.

— Не ризикуй, — сказав він тихо і мабуть це почула одна я. — У мене є ідея. Одна маленька ідея, яка переверне твоє студентське життя з ніг на голову.

— Воно в мене вже перевернуте. Дякую тобі.

— Будь ласка, — кивнув він. І цей жест був таким щирим, що я мало не повірила. Але я знала його. Я знала, що за цією усмішкою ховається хитрий план зламати моє ідеальне життя.

Він простягнув руку.

— Дай мені свій блокнот.

— Що?

— Твій блокнот, Марто. Я ж не прошу в тебе чогось особливого.

— Навіщо тобі мій блокнот? — я притиснула його до грудей, наче це було моє останнє спасіння.

Він знизав плечима, і це виглядало так невимушено, що мені захотілося вдарити його.

— Хочу записати свої думки.

— Ти? Думки? — я засміялася, але сміх вийшов нервовим. — Це небезпечно для навколишніх. А особливо для мене – подумки прошепотіла я.

— Саме тому мені потрібен твій блокнот, — він нахилився ще ближче, і я відчула запах його парфуму — м’ята, дерево і щось гірке. Дороге. Таке, що перехоплює подих. — Він чистий. Безпечний. Як ти.

Я застигла.

Це був удар нижче пояса. Він знав. Він чудово знав, що я не виношу, коли мене називають «безпечною». Коли дивляться на мене, як на частину меблів. Як на «старосту». Як на дівчину з блокнотом, яка не здатна на спонтанність.

Я простягнула йому зошит, сама не розуміючи, що роблю.

Він узяв його, ледь торкнувшись моїх пальців. І в цьому дотику було щось таке... електричне. Ніби мене вдарило струмом. Я відсмикнула руку. Мабуть я наелектризувалась від світера.

— Ти не пошкодуєш, — прошепотів він.

— Я вже шкодую, — відповіла я, але він вже розвернувся і зник у натовпі.

Соломія схопила мене за лікоть, мало не вивихнувши його.

— Що це було? Він просто підійшов, попросив твій блокнот і пішов? Ти збожеволіла?

— Я не знаю, — пробурмотіла я, відчуваючи, як пульс стукає десь у скронях.

— Він тебе дратує, Марто. Ти ненавидиш його. А ти щойно...

— Я знаю, що я зробила, — перебила я.

Я не ненавиділа його. Я боялася його. Бо він робив зі мною те, що не вписувалося в жоден мій план.

Він робив мене злою і нервовою.

Після вечірки, я погано спала тієї ночі, все думала навіщо я віддала всій блокнот, там все моє життя, всі мої дедлайни і записи.. Ну, що зроблено то зроблено.

А потім, о шостій ранку, коли я вже почала вірити, що це був просто жарт, прийшло повідомлення.

«Дякую за позику. Було неймовірно цікаво почитати твої нотатки. Особливо пункт про мою «згубну харизму» та «небезпечну для нервової системи самовпевненість». Ти мене підколюєш, Коваль. Я теж дещо записав. Ти побачиш це сьогодні. І, можливо, трохи зміниш свою думку про мене. Або ні. Але це буде весело. Обіцяю. П.С. Ти дуже мила, коли злишся. Я зробив фото. Воно теж у блокноті. Чекай на сюрприз. Макс.»