Існує лише дві категорії людей. Ті, хто любить правила. І ті, хто їх вигадали лише для того, щоб порушувати. Я належала до першої. На свою біду.
— Марто, ти серйозно прийшла сюди з блокнотом? Я відірвала погляд від списку справ на завтра й подивилася на свою найкращу подругу.
— Так.
— Господи, — видихнула Соломія. Ми на вечірці першокурсників, а не на засіданні Верховної Ради, ну ти що знущаєшся?
— І?
— Тут голосно грає музика.
— Бачу.
— Люди знайомляться.
— Помітила.
— Дехто вже цілується на балконі.
Я нарешті підняла голову.
— Серйозно?
— Хтось має пам'ятати, що в понеділок дедлайн проєкту.
— Ну, ти неможлива.
— Я організована.
— Ти страшна.
— Це теж корисна навичка.
Вона закотила очі, я просто усміхнулася. Такі діалоги відбувалися між нами приблизно разів двадцять на день. Можливо, навіть і більше.
Ну… що, давайте знайомитись. Мене звати - Марта Коваль. Не хочу себе хвалити та задирати високо голову, але я: староста, відмінниця і головний біль половини групи.
Коротше кажучи я людина, яка вірила, що якщо все контролювати, життя не перетвориться на катастрофу.
У мене було три непохитні правила.
Перше: завжди приходити раніше.
Друге: завжди виконувати обіцяне.
І третє: триматися якомога далі від проблем.
Особливо якщо ці проблеми мають зріст метр вісімдесят п'ять, нахабну посмішку і звичку дивитися на тебе так, ніби весь світ існує винятково для його розваги.
На жаль, про третє правило я дізналася занадто пізно.Так, згодна наївна версія мене, бо до катастрофи залишалося менше доби, а ім'я цієї катастрофи було Максим Левченко.
Так, так, вам не почулось саме Левченко.
— Той самий?
— Ага.
— Нам кінець. Про гарну успішність та тихе, спокійне університетське життя можна забути.
Я вперше дізналась про нього ще до початку навчального року. — Тоді я подумала, що люди перебільшують.
Але, уже через два тижні навчання він встиг: зірвати дві пари; пересваритися з трьома викладачами; запустити паперовий літачок у декана; і якимось дивом залишитися живим і не виключеним з університету. Ну, так, він дійсно живучий хлопець, або просто у наших викладачів сталеві нерви..
Він був схожий на людину, яка прокидається щоранку з думкою: "Кому б сьогодні зіпсувати нервову систему?" Найчастіше — мені.
— Староста! Я стиснула зуби. Навіть голос його впізнавала.
— Що? — Ти така мила, коли хочеш мене вбити.
— Ти, що, я не хочу тебе вбити.
— От бачиш – не все так погано, як тобі здається.
— Я хочу, щоб тебе відрахували. Він засміявся. І саме це дратувало мене найбільше. Його неможливо було вивести з рівноваги. Наче життя для нього було одним великим жартом.
І знаєте, що найдивніше?
Його всі любили. Ну, майже всі.
Дівчата проводжали його поглядом, навіть коли він просто проходив коридором. Першокурсниці червоніли. Старшокурсниці посміхалися. А деякі викладачки раптом ставали набагато поблажливішими до запізнень. З чого б це, скажіть правда несправедливо. Дуже несправедливо. Бо світ не повинен пробачати людині все лише через гарну усмішку.
Але Максим Левченко жив за своїми правилами. Хлопці хотіли з ним дружити. Він умів бути своїм усюди: у компанії спортсменів, серед ботанів, навіть серед тих, хто його відверто недолюблював його. Люди тягнулися до нього, наче до вогню і зовсім не думали про те, що можна обпектися.
А я...
Я була єдиною людиною в університеті, яка бачила в ньому не харизматичного красеня. Я бачила проблему. Велику. Самовпевнену. І небезпечну для моєї нервової системи проблему.