Пролог

Існує лише дві категорії людей. Ті, хто любить правила. І ті, хто їх вигадали лише для того, щоб порушувати. Я належала до першої. На свою біду.  

— Марто, ти серйозно прийшла сюди з блокнотом? Я відірвала погляд від списку справ на завтра й подивилася на свою найкращу подругу.

— Так.

— Господи, — видихнула Соломія.  Ми на вечірці першокурсників, а не на засіданні Верховної Ради, ну ти що знущаєшся?

— І?

— Тут голосно грає музика.

— Бачу.

— Люди знайомляться.

— Помітила.

— Дехто вже цілується на балконі.

Я нарешті підняла голову.

— Серйозно?

 — Хтось має пам'ятати, що в понеділок дедлайн проєкту.

— Ну, ти неможлива.

— Я організована.

— Ти страшна.

— Це теж корисна навичка.

Вона закотила очі, я просто усміхнулася. Такі діалоги відбувалися між нами приблизно разів двадцять на день. Можливо, навіть і більше.

Ну… що, давайте знайомитись. Мене звати -  Марта Коваль. Не хочу себе хвалити та задирати високо голову, але я: староста, відмінниця і головний біль половини групи.

Коротше кажучи я людина, яка вірила, що якщо все контролювати, життя не перетвориться на катастрофу.

У мене було три непохитні правила.

Перше: завжди приходити раніше.

Друге: завжди виконувати обіцяне.

І третє: триматися якомога далі від проблем.

Особливо якщо ці проблеми мають зріст метр вісімдесят п'ять, нахабну посмішку і звичку дивитися на тебе так, ніби весь світ існує винятково для його розваги.

На жаль, про третє правило я дізналася занадто пізно.Так, згодна наївна версія мене, бо до катастрофи залишалося менше доби, а ім'я цієї катастрофи було Максим Левченко.

Так, так, вам не почулось саме Левченко.

— Той самий?

 — Ага.

— Нам кінець. Про гарну успішність та тихе, спокійне університетське життя можна забути.

 Я вперше дізналась про нього ще до початку навчального року. — Тоді я подумала, що люди перебільшують.

Але, уже через два тижні навчання він встиг: зірвати дві пари; пересваритися з трьома викладачами; запустити паперовий літачок у декана; і якимось дивом залишитися живим і не виключеним з університету. Ну, так, він дійсно живучий хлопець, або просто у наших викладачів сталеві нерви..

 Він був схожий на людину, яка прокидається щоранку з думкою: "Кому б сьогодні зіпсувати нервову систему?" Найчастіше — мені.

 — Староста! Я стиснула зуби. Навіть голос його впізнавала.

— Що? — Ти така мила, коли хочеш мене вбити.

— Ти, що, я не хочу тебе вбити.

— От бачиш – не все так погано, як тобі здається.

 — Я хочу, щоб тебе відрахували. Він засміявся. І саме це дратувало мене найбільше. Його неможливо було вивести з рівноваги. Наче життя для нього було одним великим жартом.

І знаєте, що найдивніше?

Його всі любили. Ну, майже всі.

Дівчата проводжали його поглядом, навіть коли він просто проходив коридором. Першокурсниці червоніли. Старшокурсниці посміхалися. А деякі викладачки раптом ставали набагато поблажливішими до запізнень. З чого б це, скажіть правда несправедливо. Дуже несправедливо. Бо світ не повинен пробачати людині все лише через гарну усмішку.

Але Максим Левченко жив за своїми правилами. Хлопці хотіли з ним дружити. Він умів бути своїм усюди: у компанії спортсменів, серед ботанів, навіть серед тих, хто його відверто недолюблював його. Люди тягнулися до нього, наче до вогню і зовсім не думали про те, що можна обпектися.

А я...

Я була єдиною людиною в університеті, яка бачила в ньому не харизматичного красеня. Я бачила проблему. Велику. Самовпевнену. І небезпечну для моєї нервової системи проблему.