Сашка

Сашка бігла на зміну. Сьогодні такий щасливий день! Увечері приїде Толік і забере її з собою. Вони поїдуть на південь, до моря.

Працювала дівчина в привокзальному кафе «У Ашота». Зміна починалася о 6.00 і закінчувалася о 22.00. Платили добре, але ці сальні погляди чоловіків-відвідувачів і противні руки, що тягнулися до неї в надії вщипнути або погладити, робили перебування в цьому закладі нестерпним. День, який стане останнім робочим у цій забігайлівці, вона чекала як манни небесної.

Толіка знала з дитинства, жили на одній вулиці і дружили скільки Сашка себе пам'ятала. Він, як старший брат, завжди захищав і оберігав маленьку пигалицю, схожу на Мауглі. Потім, непомітно для них самих, дружба переросла у щось більше. І це було так природно, що здавалося, ніби у всесвіту не було на них інших планів.

— Сашикó! — кричав Толік із динаміка простенького телефону. — Я скоро приїду і заберу тебе! Потерпи трохи.

Хлопець служив в армії. Сьогодні був день його повернення і початок їхнього нового життя.

— Ми з тобою поїдемо на південь, до моря. У мене там друг живе. Купи квитки на вечірній поїзд і чекай на мене.

І Сашка чекала. Вже цілий тиждень у підсобці стояла сумка з речами.

Поки бігла на роботу, перебирала в голові вміст сумки. Здавалося, щось забула. Швидким кроком підійшла до пішохідного містка. Посередині мосту стояла дивна жінка й кричала. Немов хотіла перекричати швидкий поїзд, який проносився, гуркочучи й посвистуючи.

Дівчина прискорила крок. Коли вона пробігала повз жінку, її обдало потоком крижаного повітря. Сашка від несподіванки зупинилася. Озирнулася. Нічого незвичайного.

— Дивно... — подумала дівчина. Жінка замовкла і, не дивлячись на всі боки, побрела до сходів.

Дивна зустріч забулася через десять хвилин. Прийом товару, розбіжність за накладними, несподівана нестача навалилися гуртом.

До обіду Сашка ледь не плакала.

— Ти тут завтра не працюєш! — кричав Ашот.

Толік мовчав і не відповідав на дзвінки та смс.

— Привіт, подруго! Погано виглядаєш. — Анжелка стояла по той бік прилавка і на пальці крутила брелок із ключами. — Що, Ашот дістав?

— Толік не відповідає, — ковтаючи сльози, відповіла Сашка.

— Та ти що?! Оце так справи... — чи то поспівчувала, чи то позлорадствувала подруга. — Що робити будеш? А раптом він передумав? А раптом у нього хтось з'явився?

— Дурна ти, Анжелко! Немає в нього нікого, — здавленим голосом прошепотіла Сашка.

— Ех, шкода! Мама розповідала, що раніше жила баба Фая, ворожка, то вона все на картах бачила й передрікала. Могла суперницю за кольором волосся визначити. Уявляєш?!

— Не потрібна мені ніяка ворожка. Сама знаю. Все буде добре, — різко відповіла Сашка. Але всередині, десь під грудьми, в районі сонячного сплетіння, оселилася маленька чорна змійка.

— Ну-ну... — прорекла глибокодумно подруга і, виляючи стегнами, попрямувала до виходу.

Другу половину дня дівчина прожила як у тумані. Все валилося з рук, моторошно боліла голова, морозило. У телефоні двадцять дзвінків без відповіді, двадцять непрочитаних смс. Робочий день добігав кінця. За пів години прибуде поїзд, на якому вони мають поїхати.

Цей день, наповнений вранці надіями й очікуванням щастя, перетворився на найжахливіший день її життя.

Телефон мовчав.

Сашка порахувала касу, віддала ключі Ашоту, забрала з підсобки сумку, і, вже не соромлячись сліз, побрела додому.

Сходинки здавалися високими, а ноги ватяними.

Дійшовши до середини мосту, почула гул поїзда, що наближався. Їхнього поїзда. Дістала квитки. Захотілося закричати так сильно, як кричала та дивна жінка, яку зустріла вранці.

Потяг проносився під мостом. Випустила квитки з рук, вітер їх підхопив і розкидав у різні боки.

Кричала молодим дзвінким голосом, сповненим відчаю, не чуючи нічого навколо. Її крик і гуркіт поїзда злилися воєдино.

— Сашикó!

Не вірячи своїм вухам, повільно повернула голову. Мостом біг Толік, розкинувши руки для обіймів.

— Сашикó, люба! — згріб в оберемок, цілував мокрі від сліз щоки. — У мене для тебе подарунок! Ми поїдемо на нашій машині! Я купив машину, але вона старенька й по дорозі зламалася. А телефон десь загубив. Напевно, коли під машину поліз. Я так поспішав. Пробач, пробач, мила...

Чорна маленька змійка, що оселилася в сонячному сплетінні, розчинилася без сліду.