Інтрига номер 39. Солодкий присмак маніпулювання в наелектризованому повітрі

Тетяна більше не просила. Гордість просто не дозволила їй знову принижуватися й умовляти його про екзамен. Вона мовчки сиділа на дивані, тримаючи спину рівно. Соляр так нічого й не пообіцяв. Він просто закрив якусь вкладку в її телефоні, поклав апарат на стіл і витримав довгу паузу.

Повітря в кабінеті стало майже відчутним на дотик. Напруга між ними набула виразного інтимного характеру. Це було те саме небезпечне притягання, коли погляди говорять більше за слова, а невисловлене бажання починає тиснути на плечі. Кожен рух Соляра здавався навмисно сповільненим, наче він давав їй відчути його присутність.

— Каву будеш? — раптово порушив мовчанку він, руйнуючи тишу своїм низьким голосом.

Тетяна лише хитнула головою на знак згоди. Їй відчайдушно потрібно було чимось зайняти руки і сховати очі.

  Соляр підвівся. Він усе зробив сам, не поспішаючи, з витонченою грацією впевненого в собі чоловіка. За хвилину перед Тетяною з'явилася тонка порцелянова чашка, від якої піднімався ароматний пар.

Він протягнув їй напій, і в цей момент відбулася дивна, майже лякаюча дія. Їхні пальці випадково доторкнулися. Це був зовсім крихітний миттєвий дотик шкіри до шкіри, але Тетяну наче з силою шарахнуло потужним розрядом струму. По тілу прокотилася гаряча хвиля, а серце на секунду просто перестало битися. Вона застигла на місці, перебуваючи в абсолютному шоці від такої раптової й дикої реакції власного тіла. Раніше з нею нічого подібного не траплялося, і цей неконтрольований сплеск відчуттів відверто лякав. Зіщулившись усередині від паніки, вона щосили намагалася приховати свій стан — затамувала подих, міцніше стиснула пальцями гарячу порцеляну і змусила себе вдати, що нічого не сталося, аби тільки Соляр не помітив її збентеження.

Дівчина зробила маленький поспішний ковток, щоб якось розрядити внутрішню бурю, і ледь стрималася, щоб не поморщитися. Кава була нудотно, майже концентровано солодкою. Цукру там було стільки, що смак самої кави майже розчинився.

«Як же ти стелиш солодко...», — промайнуло в голові Тетяни чисто психологічна метафора. Цей напій був точним відображенням поведінки самого Соляра. Але пити це було майже неможливо.

Соляр, який не випускав її з поля зору, миттєво помітив, що вона ледь пригубила напій. Він ледь помітно примружився:
— Чому не п'єш? 

— Занадто солодко, — чесно відповіла вона, сподіваючись, що він просто забере чашку.

Але Соляр не був би собою, якби не використав навіть цю  дрібницю для чергового психологічного ходу. На його обличчі з'явилася легка, майже безневинна посмішка, а в голосі зазвучали оксамитові нотки:
— Ну, мені для тебе нічого не шкода.

Тетяна подумки відмітила «Треба ж, яка щедрість! Цукру не шкода». 

Він грав щомиті, прораховуючи кожен крок і кожне слово.

Пауза знову затягнулася. Тетяна продовжувала мовчати. Вона бачила й чітко відчувала, чого він чекає. Його застигла вичікувальна поза, цей чіпкий погляд — усе говорило про те, що Соляр чекає від неї кроку назустріч. Він чекав, що вона почне пропонувати щось натомість, аби лише отримати свій залік. Він хотів, щоб вона сама загнала себе в пастку.

Але Тетяна затято мовчала, не збираючись підігрувати його сценарію.

Зрозумівши, що взяти її змором прямо зараз не вдасться, Соляр плавно змінив тактику. Він глянув на годинник і  ніби між іншим, кинув:

— Я їду в твою сторону. Можу підвезти, якщо хочеш.