Інтрига номер 36. Кармічний іспит

Тетяна свідомо тримала дистанцію, пам’ятаючи той єдиний випадок, коли його слова виявилися порожнім звуком. Його обіцянка «я подзвоню» тоді  боляче вдарила по її самолюбству. Вона добре засвоїла той урок: бігати за чоловіком, який у будь-який момент може знову «відморозитися», Тетяна не збиралася. Вона виростила в собі міцну внутрішню броню, вирішивши більше ніколи не показувати своєї вразливості.

Але у долі, схоже, були зовсім інші плани. Кармічні обставини іноді втручаються в життя настільки грубо, що всі принципи розсипаються, мов картковий будинок.

Того дня в університеті панувала  панічна атмосфера. Екзамен у професора Коваля був справжнім жахом. Ця людина принципово не зважала на знання — його цікавили лише гроші. Сама вона не була круглою відмінницею, в її заліковці стабільно трималися четвірки, тому ілюзій щодо власного всезнання вона не плекала. І саме це робило ситуацію катастрофічною.

Остаточне усвідомлення безвиході прийшло, коли двері аудиторії з гуркотом розчинилися, і звідти кулею вилетіла Тамара.

Тамара була гордістю курсу. За два роки навчання в її заліковій книжці не було жодної четвірки — лише ідеальні п’ятірки. Тепер ця дівчина не просто плакала — у неї була справжня істерика. Вона стискала в тремтячих руках заліковку, де на третьому курсі тепер красувалася «трійка», яка назавжди псувала її ідеальну історію успіху.

Тетяна дивилася на цю сцену, і всередині в неї все похололо. Якщо професор так цинічно розтоптав Тамару з її абсолютними знаннями та ідеальною репутацією, то у неї не було взагалі жодного шансу. Це був гарантований провал.

У розпачі Тетяна звернулася до батьків. Вона сподівалася на підтримку, на те, що вони допоможуть знайти потрібну суму або пораду. Але відповідь їх була мов холодний душ:
— Танюш, ми в тебе віримо. Ти в нас розумна дівчинка, спробуй здати сама.

Ці слова, сказані з найкращих спонукань, прозвучали як вирок. Батьки навіть не уявляли, проти якої стіни стоїть їхня донька.

  Тетяна дивилася на заплакану Тамару, а в голові прокручувалися думки. 

У цей момент до неї підійшли хлопці-одногрупники. Вони добре знали, що Тетяна абсолютно не вміє домовлятися і давати хабарі.
— Тань, давай ми сходимо й за тебе вирішимо? — просто запропонували вони.

Тетяна промовчала. Вона не погодилася, лише тихо відмовилася від їхньої допомоги, занурена у власні думки. Внутрішній голос підказував, що справа взагалі не в екзамені.

Глибоко в душі вона розуміла, що їй хотілося до нього прийти. Її тягнуло до Соляра, але всі ці тижні вона жорстко забороняла собі навіть думати про це, пам'ятаючи його мовчання після обіцянки зателефонувати. Вона не збиралася бігати за ним.

Але зараз Тетяну пробрало від чіткого усвідомлення: доля сама штовхає її піти до нього. Це відчувалося як якась кармічна подія, предрішена десь зверху. Саме Соляр нещодавно обіцяв вирішити будь-які проблеми з навчанням, і саме зараз виникла ця безвихідна ситуація. Всесвіт ніби навмисно вибудував обставини так, щоб у неї не залишилося іншого вибору. Протистояти цьому підсвідомому й уже свідомому відчуттю було марно.

Після довгих обдумувань Тетяна все ж таки наважилася. Вона зважила всі «за» і «проти», намагаючись тверезо оцінити свої шанси. В її голові знову й знову прокручувалися його ж слова. Він сам, за власної ініціативи, пообіцяв, що вирішить.

Тетяна розуміла: тепер Соляру буде вкрай важко відмовити їй. Зійти з дистанції зараз, коли вона прийшла по допомогу, було б для нього не просто неввічливо — це було б неправильно з усіх сторін. Якщо чоловік сам дає слово, а потім не виконує його, то що це взагалі за чоловік? 

Саме на це Тетяна й збиралася обережно, завальовано тиснути. Вона хотіла тонко натякнути, що справжні чоловіки не кидають слів на вітер, і якщо він уже взяв на себе цю роль , то має тримати марку. Це була її головна надія.

Зрештою, вона підсвідомо вірила, що Соляр не відмовить. Та й втрачати їй, за великим рахунком, було нічого — у цій грі вона в принципі нічим не ризикувала.