Інтрига номер 6: "Маршрут у 99-тий"

Машина часу в його голові різко крутанула шестерні назад, перестрибуючи через десятиліття, і перенесла Леоніда Соляра у суворий, переломний тисяча дев'ятсот дев'яностий дев'ятий рік. Тоді світ навколо був зовсім іншим. Уся транспортна система регіону буквально стояла на колінах — старі радянські автопарки розвалювалися, автобуси гнили в депо, а приміське та міське сполучення практично зупинилося. Люди годинами мерзли на зупинках, намагаючись дістатися на роботу, а по всьому місту панував справжній інфраструктурний хаос. Але там, де звичайні люди бачили кризу і розруху, Льоня, з його хижим і прорахованим розумом, зчитував колосальні можливості. Він гарячково шукав свою золоту бізнесову нішу. Транспортний напрямок манив його мільйонними оборотами, які можна було підняти буквально з нуля, якщо правильно зайти на цей дикий, але перспективний ринок.

Щоб промацати ґрунт і зрозуміти правила гри, Льоня, якому тоді було трохи за тридцять, не вилізав з автомобіля. Він їздив по різних поважних бізнесменах міста, авторитетних директорах великих підприємств, розпитував, збирав інформацію по крихтах і шукав виходи на потрібні кабінети. Одним із таких впливових людей, до якого Соляр зумів підібрати ключик завдяки своєму фірмовому вмінням втиратися в довіру, був батько Тетяни. Статусний, суворий директор великого заводу, він швидко перейнявся симпатією до амбітного та кремезного молотка. Невдовзі Льоня став  гостем у їхньому великому, затишному будинку, приїжджаючи туди на правах друга родини.

Саме в один із таких вечорів його життя змінило свій маршрут назавжди.

У вітальні, за великим письмовим столом, заваленим підручниками, конспектами та довідниками, сиділа сімнадцятирічна Тетяна. Вона вся була занурена в навчання, готуючись до вступу, і в її зосередженому погляді світилася та кришталева, бездоганна порядність, яка миттєво заворожувала. Льоня, який звик до зовсім інших, прагматичних і досвідчених жінок, просто застиг на порозі. Його погляд наче приріс до цієї юної дівчини. Щось у її поставі, у тому, як вона поправляла волосся над книжками, викликало в ньому первісний, некерований інтерес. Усередині нього миттєво загорівся азартом — він захотів стати для цієї недосяжної розумниці кимось особливим.

Льоня діяв тонко. Він повільно підійшов, увімкнувши свій фірмовий, тихий оксамитовий голос,сівши на краєчок її письмового столу.

— Важка наука, так? — прошепотів він, заглядаючи в її конспекти з  чарівною усмішкою.

Тетяна здригнулася від несподіванки й підвела на нього свої очі. Вона трохи зніяковіла, побачивши так близько кремезного, широкоплечого друга свого батька, але Соляр уже міцно тримав її увагу. Маючи  зв'язки у престижному Дніпропетровському державному університеті (ДНУ), Льоня вирішив одразу зайти з козирів і запропонував їй свою допомогу зі вступом.         

Проте Тетяна лише відірвала погляд від конспекту й подивилася на нього. Вона була неймовірно вихованою, приємною та м'якою дівчинкою, тому в її голосі не було жодної різкості. Вона щиро, з бездоганною ввічливістю посміхнулася й тихо пояснила:

— Дякую вам велике, Леоніде Макаровичу, але вибачте, я не буду вступати в ДНУ. Я вже чітко обрала свій напрям. Це моя мета ще з дитинства — я хочу бути лікарем і збираюся вступати виключно до медичного інституту. Це рішення остаточне, тому я маю впоратися сама.

Ця ввічлива, але непохитна відмова миттєво збила з Соляра всю його зарозумілість. У ті роки він ще не був тим грандіозним, всемогутнім нарцисом, яким його дізнається все місто пізніше. Льоня тоді лише шукав свою нішу, намацував ґрунт і пробував сили у великому бізнесі. Проте він уже тоді був досвідченим маніпулятором і віртуозно вмів втиратися в довіру до людей. Соляр чітко знав головне правило психологічної гри: якщо ти почнеш наполягати й тиснути в лоб, то неминуче виникне жорсткий опір, який тільки погіршить ситуацію і зачинить перед тобою всі двері. Він розстроївся, що його тонкий план отримати прихований контроль над цією дівчиною провалився з першого ж кроку, але показувати свій емоційний звіт не збирався.