Інтрига номер 4: "Цікавість перемогла"

 Людочка вже пішла додому і важкий дубовий засув на дверях кабінету закрився з глухим, майже залізничним звуком. Леонід Соляр залишився в повній ізоляції. За вікном вечірні сутінки повільно огортали територію підприємства, розмиваючи обриси кольорових автобусів, які один за одним поверталися з ліній. У кімнаті панувала напівтемрява, але Льоня навіть не подумав увімкнути світло. Він підійшов до столу, важко сів у своє шкіряне крісло і кілька хвилин просто сидів нерухомо, слухаючи, як у тиші кабінету гучно й неритмічно стукає його власне серце. Зазвичай залізобетонний, розважливий і холодний, зараз він почувався так, ніби його виставили роздягненим посеред головної площі міста.

На столі, прямо перед ним, лежав мобільний телефон. Він дивився на цей невеликий шматок пластику та скла з такою люттю, наче це був його найнебезпечніший конкурент у боротьбі за маршрути. Гордість, яка слугувала йому надійним щитом, зараз колола зсередини, благаючи зупинитися. Внутрішній голос знову спробував увімкнути режим зверхності: «Льоня, схаменися. Ти серйозна людина, бенефіціар, мільйонер. Невже ти зараз опустишся до того, щоб копатися в якихось інтернет-плітках?» Але нарцисичний свербіж був сильнішим за будь-який голос розуму. Його фасад тріщав. Льоня різко, майже злісно схопив телефон і розблокував екран.

Він ніколи раніше не чув про цей сайт і поняття не мав, як влаштовані всі ці сучасні платформи для читання. Його пальці, які звикли підписувати серйозні контракти та рахувати великі гроші, зараз незграбно ковзали по екрану. Він кілька разів помилився в буквах, нервово витираючи пальцем рядок пошуку в браузері. Люті додавало те, що він, господар життя, змушений був таємно, під замком, вишукувати художню літературу. Але коли на екрані нарешті з’явилася фіолетова плашка сайту, а в рядку пошуку висвітилася його назва — у Льоні перехопило подих.

Він клікнув на перший розділ і почав читати. З перших же речень Соляра кинуло в жар. Кожне слово, кожен рядок про «оксамитовий терор», про кремезного боса, який ніколи не підвищує голос, а підпорядковує людей тихим, гіпнотичним баритоном — усе це було списано з нього з хірургічною точністю. Автор не просто знав його біографію, він знав його сутність. Він препарував його характер так, ніби бачив Леоніда наскрізь. Льоня відчував, як до обличчя приливає гаряча кров, а під дорогим  піджаком шкіра стає вологою від напруги. Його его, його грандіозне «Я» кричало від болю та обурення. Це було не просто художнє вигадування — це був прямий, прицільний удар по його авторитету.

Він гортав сторінку за сторінкою, і перед його очима, замість білого екрана телефону, почали спливати живі, яскраві картини з 2003 року. Тетяна. Тепер у нього не залишалося жодних сумнівів. Це була вона. Та сама чарівна дівчинка, золота медалістка з кришталево чистим поглядом і абсолютною, бездоганною наївністю, яка колись так сильно заворожила його, дорослого та цинічного чоловіка. Перед очима Соляра пробігли всі деталі тих  часів. 

І ось тепер, через двадцять три роки, ця сама Тетяна, яку він вважав  порядною дівчинкою, виявилася здатною на таку витончену й жорстоку помсту. Вона виросла. Вона навчилася грати за його ж правилами. Вона не просто написала книгу — вона створила прецедент, який міг повністю знищити його репутацію в місті. Соляр читав опис їхніх таємних поцілунків на задньому сидінні автобуса і кожен наступний розділ бросав його  в жар. Він зрозумів, що вона повністю перехопила контроль над його минулим.

Найбільше Леоніда лякало те, що вона згадала про маршрут. Той самий найпопулярніший і найприбутковіший напрямок міста, який він через десять років після їхнього роману вигриз у конкурентів . Вони тоді думали, що Соляр просто відхопив ласий шматок бізнесу для збільшення мільйонних прибутків. І лише Тетяна знала справжню причину. Тільки вона розуміла, що цей грандіозний нарцис просто викупив весь маршрут як пам'ятник своїй найбільшій поразці, намагаючись привласнити, закрити й закопати саму пам'ять про те, як сильно він колись згорав під дією її чар.

Соляр вимкнув телефон і з силою кинув його на стіл. Кімната знову занурилася в темряву, але тепер ця темрява здавалася йому ворожою. Залізна воля транспортного боса була остаточно зламана. Він розумів, що якщо підлеглі або колеги-директори АТП дочитають до цього моменту, прихований сміх за його спиною перетвориться на постійне знущання. Оксамитовий маніпулятор опинився у власній сліпій зоні, з якої не було очевидного виходу. Льоня важко зітхнув, сперся ліктями на стіл і запустив пальці в своє волосся. Він ще не знав, що робитиме далі, але чітко усвідомлював одне: наївна золота медалістка щойно почала свою велику гру, і цього разу правила писала вона.