Інтрига номер 2: "Бар'єр гордості"

 Леонід Соляр їхав через завантажене вечірнє місто, але вперше за багато років його погляд був прикутий не до дороги. На сусідньому пасажирському сидінні екраном догори лежав його мобільний. Рядок пошуку на Букнеті так і залишився відкритим, а білий екран із назвою роману «Тендер на пристрасть» ніби пропалював обшивку салону. Пальці Соляра сильніше стиснули шкіряне кермо. Внутрішній голос, той самий холодний і розважливий маніпулятор, який завжди допомагав йому вигравати суди й тендери, зараз упевнено твердив: «Та ну його нафіг. Навіть не думай. Ти солідний чоловік, ти тримаєш у кулаці третину регіонального транспорту, невже ти будеш витрачати свій час на бульварні казки ображеної дівчинки? Ти вищий за це».

Він рішуче заблокував телефон і кинув його в підстаканник, намагаючись повністю забити голову поточними проблемами АТП. Роботи, як завжди, було вище даху: увечері злетів графік на одному зі спальних напрямків, диспетчери знову панікували, а начальник колони чекав на особистий продих від боса через затримку нових акумуляторів. Льоня свідомо завантажував себе кожною дрібницею, роздавав вказівки своїм фірмовим, тихим оксамитовим голосом і тримав залізобетонну маску заклопотаного бізнесмена. Підлеглі, як зазвичай, заглядали йому в рот, ловлячи кожне слово, і ніхто на підприємстві навіть уявити не міг, який хаос зараз вирує під цим дорогим і спокійним піджаком.

Але нарцисичне его — це страшна річ. Варто було Льоні на хвилину залишитися наодинці у своєму кабінеті, як тиша вибухала запитаннями. Що саме вона там написала? Які деталі з 2003 року вона згадала? Чи зрозуміють конкуренти, що той самий прибутковий маршрут, який він вигриз зубами через десять років після їхнього роману, був куплений не просто заради грошей? Соляр ходив по кабінету, підходив до вікна, дивився на свої автобуси, і кожна  машина нагадувала йому про ту саму пристрасть на задньому сидінні. Його заїдала дика, некерована цікавість. Його гордість вела жорстоку війну з його ж одержимістю. Він тримався з останніх сил, забороняючи собі навіть торкатися мобільного, і ця витримка давалася йому важче, ніж будь-які бізнесові розборки. Інтрига зависла в повітрі: чи зможе залізна воля магната встояти перед спокусою дізнатися власні таємниці?   

   Важкі дубові двері його кабінету тихо рипнули, перериваючи цей потік думок. На порозі з’явилася Людочка — його незмінна секретарка, яка працювала з ним уже майже десять років. Вона була тією людиною, яку Соляр вибудував під себе ідеально, без жодного крику, тиску чи грубості. Завдяки своєму таланту тонкого психолога, Леонід знайшов до неї індивідуальний ключик ще в перший місяць роботи. Його оксамитовий голос, уважний погляд та вміння вчасно вислухати й втертися в довіру зробили свою справу: Людочка заглядала босу в рот і ловила кожен його подих. Вона виконувала будь-які, навіть найскладніші доручення з ретельністю релігійного фанатика.

— Леоніде Макаровичу, я вам чай зробила., — тихо промовила вона, акуратно ставлячи кришталеву чашку на край столу. Вона помітила його напружену позу, але зайвих питань не ставила. За роки роботи вона навчилася зчитувати його настрій за секунду.

— Дякую, Людочко, — м'яко, з легким напівнатяком на посмішку відповів Соляр, вмикаючи свій фірмовий шарм. — Що там у приймальні? Тихо?

— Повна тиша, не турбуйтеся, — впевнено кивнула секретарка, розправляючи спідницю. — Там знову дзвонили. Жалілися на водіїв, навіть кричали.Особливо одна, активістка, прямо з порогу почала права качати. Але ви ж знаєте мене. Я її відшила. Сказала, що ви на терміновій селекторній нараді з міністерством. Я вас повністю прикрила, ніхто ваш спокій не порушить.

— Розумниця. Ти мене завжди рятуєш від цього шуму, — оксамитово промовив Льоня, задоволено кивнувши. Людочка буквально розквітла від цього короткого компліменту. Вона була готова стіною стояти перед будь-яким натовпом незадоволених пасажирів, аби тільки догоджати своєму ідеальному керівнику. Вона тихо вийшла, щільно зачинивши за собою двері.

Коли кабінет знову занурився в тишу, Соляр зробив ковток теплого чаю, але тепло напою не розвіяло холоду всередині. Тепер, захищений від зовнішнього світу своєю вірною секретаркою, він залишився сам наодинці з головним жахом свого грандіозного «Я».

Його почала душити дика, панічна тривога за власний авторитет. «Що якщо вони всі здогадаються?» — ця думка запульсувала в скронях. Одне діло — відшучуватися перед п'ятьма директорами в кабінеті міськради, тримаючи удар харизмою. Зовсім інше — якщо цей прецедент виповзе назовні. Якщо дівчата з Дніпра, диспетчери, начальники колон та прості водії на кінцевих зупинках почнуть шукати цю книгу.

Він уявив, як його підлеглі, ті самі люди, які зараз заглядають йому в рот і бояться його тихого голосу, почнуть шушукатися за його спиною. Як водії в курилках будуть потайки гигикати, переказуючи один одному інтимні сцени про те, як їхній суворий, кремезний бос мільйонер колись палко затискав дівчину на задньому сидінні звичайного автобуса. Для грандіозного нарциса немає нічого страшнішого, ніж стати об'єктом кватирних кпинів та прихованого сміху. Цей страх виглядати смішним чи розсекреченим буквально паралізував його. Льоня знову подивився на підстаканник, де лежав телефон. Витримка тріщала по швах. Йому життєво необхідно було дізнатися, наскільки глибоко ця відьма з 2003 року засадила свій ніж у його залізобетонний фасад…