***

Війна закінчиться, а серця опустілі каменем впадуть, 
Скільки не тікай — час наздожене своє, 
А когось до всього в порошок зітруть, розтопчуть. 
Проллється зливою бурхливих сліз, 
Стихією віднесе тіло голе 
Через шпарину яскравого світла,  
немов через перелаз, 
Після зачину людиною війн —  
ще більше до людей відрази.
Як важко побачити не тільки себе в поразці!… 
Ой горе, горе серцю, що розміром з кулак! 
Зло поширюється, як нечестивий вурдалака.
 

Архангел Михаїл 

Ти небо прикриєш, я знаю, собою, 
Не раз прикривав і сьогодні на вході в Старий Світ, 
Мечем вогняним розсічеш чорну кров,  
що тече рікою, 
Стоїш покровителем Києва, Лядських воріт. 
Розправиш крила легкими хмарами, 
Твоя скульптура промовляє до мене з минулого, 
Постать Архангела проти зла над храмами, 
Дракон всемогутній не встояв  
у двобої проти Могутнього.

Небесне воїнство — рятунок супроти земних утрат, 
Показуючи шлях зіркових розсипів Оріона. 
Хай там що — найсміливіші вступлять до твоїх палат, 
Від Дніпра до Дону. 
Каштани ведуть до твоїх монументів, 
Суміш еклектики й величавого бароко, 
Сонце обводить ореол золотих моментів, 
Переплетінь слов’яно-язичницького  
всевидящого ока. 
P.S. Я незадовго до вторгнення поїхала в Київ до друга-поета.  
Там дискутували стосовно творчості, були в музеях, також зайшли до церкви, де я помолилася, тому що всередині була тривога, та поспілкувалася з священиком. Вся атмосфера надихнула  
мене написати вірш на релігійну тематику. 
 

Етносад 

Вишивати не вмію, донечко, 
Потягнусь до вітрини, як до сонечка, 
Що хочеш, куплю, вже готове зіткане, 
Синтетичне, а хоч, натуральне — голками… 
Проколола все кров’ю, забризкала полотно, 
Бо долю чужую дарунком матуся обирала,  
золоте руно. 
Буяв на грудях етносад 
З колючих рожевих троянд. 
Несила хрестику захищати від незгод

Заіржавів, став як дріт. 
Усе, що заповідали предки, 
Ми обережно заховали в книзі закладками. 
Від неньки до дочки відродиться оберіг, 
Заквітне на грудях наш український рід.