Глава 7

Вихід на поверхню з протилежного боку підземного переходу не покращив ситуацію — вулиця досі видавалась незнайомою. Я намагалась триматись якомога далі від дороги та наполегливо шукала вже хоч якусь зупинку. Я не мала уявлення, скільки минуло часу — десять хвилин чи година, — але коли я зупинилась біля крамниці, повз яку пройшла вже чотири рази, у мене почалась істерика. Номери будинки та назви вулиць миготіли перед очима, а натовп зливався у безлику масу. Навіть попросити когось про допомогу вже здавалось неможливим — люди наче перетворились на розпливчасті тіні, що не мали обличчя.

Звучання знайомої мелодії відірвало мене від цілковитого занурення у глибини відчаю. Не знаю, як у моїх руках, що заходились у тремтінні, опинився телефон.

— Де ви зараз?

Я мовчала — не тільки не мала відповіді на питання, а й не могла розтулити вуста.

— Це Олег. Де ви зараз? — наполегливо повторили зі слухавки.

— Я… Я… Я не знаю, — сльози мимоволі потекли по щоках. Знайомий голос здавався єдиною опорою у цьому безжальному та невідомому світі. Мабуть, нікого я ще не вважала таким рідним, як Олега у цей момент. — Я не знаю, де я. Я не розумію, що відбувається…

— Я зрозумів. Ви можете перевзутися?

— Що? Я не розумію… Я не знаю. Я не можу! — нерозуміння, розпач, надія та роздратування об’єдналися та злилися у жахливий вир емоцій.

— Все добре, — спокійно продовжував Олег. — Слухайте мене уважно. З ким ви святкували Святвечір?

Чому у момент, коли мені необхідна допомога, він ставив настільки безглузді питання? В цьому не було жодного сенсу!

— Яке це має…

— Будь ласка. Це важливо.

Я закрила обличчя долонею та приречено видихнула:

— З коханим. Колишнім коханим. Його звали Роман. Тобто, звуть.

— Чудово, — склалось враження, що його не цікавила сутність відповіді — аби тільки вона була. — Який це був день? Число місяця, день тижня?

— Двадцять четверте грудня, а день тижня, — я задумливо торкнулась підборіддя й не помітила, як світ потроху почав повертати собі чіткі обриси. — Це була… п’ятниця. Точно, п’ятниця. Я тоді ще пішла з роботи одразу після обіду, щоб встигнути все приготувати.

— Тепер ви можете перевзутися?

— У мене немає змінного взуття. Та й нащо?

— Я неправильно висловився, — легко погодився Олег. — Перевзуйте взуття з лівого на праве, а з правого — на ліве. Якщо не хочете, звісно, блукати годинами чи втрапити у ще більшу халепу.

Я скосила недовірливий погляд на екран смартфона. Звідки і як він міг знати…

Ніколи не вірила у забобони. Можливо, це якийсь психологічний прийом? Змінити взуття чи ще щось зробити, щоб, як при панічній атаці, перемкнути увагу на фізичні дії. Хто його знає… Аби тільки допомогло.

— Куди ви зараз йдете? — я не скинула виклик, але весь час, поки перевзувалася, мовчала. Не думала, що Олег все ще чекає на лінії.

— Я збиралась до відділення поліції, щоб дізнатися більше інформації про ваших переслідувачів.

— Я приїду. Хочу з вами дещо обговорити. Кажіть адресу.