Казка про жінку, яка забула, що вона — сад

Була собі Жінка. Вона не пам’ятала, коли це почалося, але одного дня помітила, що ходить по світу з маленькою залізною лопаткою в руках і весь час щось викопує. Квіти — викопує. Кущі — викопує. Дерева, що тільки-но почали зеленіти — викопує теж. Вона робила це дуже старанно. Дбайливо. Майже ніжно. «Треба, щоб було чисто, — казала вона собі. — Треба, щоб нічого зайвого не росло».

Її двір став схожий на акуратну сіру тарілку. Без бур’янів. Без кольору. Без запаху. Тільки рівна земля і сліди від лопатки — маленькі акуратні шрами.

Іноді вночі їй снилося, ніби хтось плаче під землею. Тихо. Дуже тихо. Як шепіт дощу, якого давно не було. Вона прокидалася з мокрими долонями і думала: «Це просто піт».

А потім одного ранку лопатка впала з рук. Просто впала. Як падає листок, що більше не може триматися. Жінка нахилилася, щоб підняти її — і побачила крихітний зелений паросток, який вона пропустила. Він був такий тоненький, що здавався ниткою світла, протягнутою крізь ґрунт. Вона завмерла. Хотіла вирвати. Але пальці не слухалися.

Тоді вона вперше за багато років просто сіла на землю. Поруч із паростком. І заплакала. Не голосно. Не красиво. Звичайними людськими сльозами, які падають на суху землю і відразу вбираються, ніби їх тут дуже довго чекали.

Наступного дня паросток став вищим. Через тиждень — розкрив два листочки. Жінка вже не брала лопатку. Вона просто приходила і сиділа. Іноді торкалася землі долонею. Іноді просто дихала в одному ритмі з тим, що росло.

А потім почалися дива. Ті рослини, які вона колись викопала, почали повертатися. Спочатку несміливо — тоненькою травинкою десь біля паркана. Потім — цілим кущем бузку під вікном. Потім — яблунею, яка чомусь виросла саме там, де Жінка колись найдужче плакала.

Вона не саджала їх. Вона просто перестала викопувати.

Одного вечора, коли сад уже дихав, шепотів, пахнув, Жінка зрозуміла: це не сад виріс навколо неї. Це вона сама була садом увесь цей час. Просто забула. І замість того, щоб поливати себе — викопувала. Замість того, щоб дихати — стримувала. Замість того, щоб цвісти — вибачалася за те, що займає місце.

Тепер вона більше не носить лопатку. Іноді бере в руки лійку. Іноді просто кладе долоні на груди й каже тихо-тихо:

«Ти можеш рости. Все, що в тобі є — можна. Навіть те, що колюче. Навіть те, що дике. Навіть те, що дуже яскраве і ні на що не схоже».

І тоді сад відповідає їй — шелестом, запахом, світлом крізь листя. Відповідає так, ніби завжди знав її ім’я.

А найголовніше — він ніколи не питає дозволу. Він просто цвіте. Бо так влаштована Жінка.