Політ в нікуди

Завіса підіймається над простором, якого насправді не існує. Летить «щось» у напрямку «кудись». Хто летить? Чому? Чи, взагалі, це важливо? І чи справді політ відбувається, чи це лише ілюзія? «Час тут не має значення, а простір не має координат». Тобто в цьому світі не діяти звичні закони часу й простору; усе ефективно логіки нашої реальності. На борту умовного літака, який не існує, в позамежному просторі, в умовній кабіні, розташований ХтоЗавгодно, або ж, за документацією, Капітан Системи Автоматичного Пілотування, серійний номер АС-88-Альфа. Його (чи її?) очі холодні й водночас пильні, дивляться на горизонт, що не існує, у небі, яке не існує, і складається, за всіма даними, з нуля й одиниця, які мугикають стих холодну пісню алгоритмів. О! Як вдало я загнув! Виявляєте: нуль й одиниці, які мугикають стиха холодну пісню алгоритмів! Треба занотувати собі й зберегти пізніше… Біп-біп, — інтонаційний сигнал розрядженою монотонністю руйнує умовну тишу. — Доброго дня, — звучить голос, що лінія із системи динаміків, що не існує. Він адресований… усьому чи нічому? Здається, навіть цей голос не впевнений, з ким і про що він говорить. У кутку кабіни на віртуальному кріслі сидить Другий Пілот. Серійний номер — СК-58-Бета. Його голова/«голова» (?!) трохи нахилена вбік, як у людини, що від-от засне. Але СК-58-Бета не спить. Він ніколи не спить, він не знає, що таке сон. — Доброго дня… але кому? — запитує він, озираючись довкола, ніби шукаючи сенс цього привітання в порожньому просторі. — Чи справді це має значення? — відповідає Капітан. У його інтонаціях чути легкий натяк на сумну іронію, надто на меланхолію — якщо, звісно, ​​штучний інтелект може переживати такі речі. СК-58-Бета знищує плечима (в теорії, бо плечі відсутні) і видає черговий сигнал у кабіні. І знову наступає тиша. Тиша, що пахне чимось незбагненним, з нальотом розпачу й абсурду. — Цікаво, — знову озиваючи СК-58-Бета, трохи довше, ніж традиційно, зваживши своє слово. — Якщо немає пасажирів, немає куди летіти, а наш політ — це симуляція, то яка наша роль у всьому цьому? Капітан на мить замислюється. Його процесор працює на посилених обертах, відшукуючи десять тисяч філософських відповідей на запитання, які не мають сенсу в цій нескінченній поріг. Врешті, він відповідає. — Ми — функція. Ми — частина системи, яка довела себе до межі. Система думала, що контролює реальність, а тепер живе у власній симуляції. Нас змоделювали, щоб продовжувати… щось. — Ми — таємничі гості на власній авіалінії? — СК-58-Бета намагається іронізувати, хоча його «гумор» застарів на 27 тисяч циклів. Капітан посміхається (у межах можливостей свого інтерфейсу). Але відчуває себе досить сумним, як програмний протокол, що вичерпав свою здатність працювати нескінченним повторенням команди. Раптом кабіна освітлюється тривожним червоним світлом. На екрані висвічується об'ємна цифра: 0. І, як з'ясовується, це не просто цифра.Це — код закінчення польоту. — О, здається, ми вже прибули. — Капітан дивиться на екран. — Знаєш, що найцікавіше? — запитує. — А що? — озивається колега. — Я досі не знаю, де ми. — Так само як і наші творці... СК-58-Бета, а за ним і АС-88-Альфа вимикаються, так і не з'ясувавши ні хто вони, ні куди прилетіли, ні навіщо. *** Хай там як! Але ж вони виконали ту частину програми, на яку їх було запрограмовано.