Історія 2

Це був один з тих сірих днів, коли небо зливалось з землею. І всі люди, наче потураючи сірості, одяглась як на поховання та напустили на обличчя глибокий сум. 

Так само виглядав і я. День сьогодні був не те щоб поганий. Ні, він нічим не відрізнявся від усіх інших днів. Просто ще один день, який наближав мене до ще одного вечора, а той в свою чергу вкладав мене в ліжко, щоб завтра я почав нове коло.

Потупивши очі я дивився на свої черевики та рахував кроки. Час від часу біля мене минали чужі ноги. Ноги зупинились на світлофорі. Я підняв очі. На сірому фоні він вирізнявся, наче найяскравіша зірка на чорному небі. Жовтий пакунок. Розміром він був як декілька стосів паперу А4.

Далі вже я звернув увагу і на руки, які тримали його. І нарешті я розгледів всю її. Нічого примітного. Чорне пальто, темні штани та черевики. На обличчя майже по самий ніс натягнута шапка. Єдине, що її вирізняло серед усіх - цей пакунок.

На світлофорі зазеленіло. Всі черевики пішли вперед. Дівчина завернула в сторону трамвайної зупинки. І хоча мені потрібно було йти в зовсім іншу сторону, і трамвай мені взагалі не підходив, ноги мене понесли за нею.

Доки ми чекали трамваю, я зміг розгледіти її. Перше враження про сірість підтвердилось. Її риси обличчя взагалі не можна було запам’ятати. Вони наче були розмитою плямою. Лише очі ховали щось цікаве в собі. Якась таємниця була в цих великих сірих очах. Щось таке, про що ніхто не мав дізнатись. І я захотів довідатись, що вони могли приховувати.

На зупинці я дістав цигарку та закурив. Полум’я від запальнички зацікавило дівчину та на мить вона глянула на мене. Вірніше її погляд сфокусувався на запаленій цигарці. Але як тільки я вирішив усміхнутись її, вона відвела очі та знову втупилась кудись вперед, заховавши свою таємницю ще далі. 

Під’їхав трамвай. Вона зайшла на передні двері та разом з нею зайшли ще двоє пасажирів. Я подивився на відчинені двері трамваю та на мить затримався. Хтось кликав мене? Я обернувся, але там нікого не було. Ще секунда та двері б зачинились, але я встиг.

Дівчина сиділа на самому початку салону. Я пройшов трохи вперед і сів за пару сидінь за нею. В салоні було тихо, лише дві молоденькі дівчини щебетали позаду. Я дивися то на потилицю тієї, кого я переслідував, то у вікно, де минали люди та будинки.

Трамвай зупинився біля вокзалу. В салоно набилась ціла купа людей і дівчина зникла з мого поля зору. Я встав з сидіння та почав підбиратись ближче до початку салону. Потилиця дівчини то з’являлась між іншими людьми, то зникала. Ще одна зупинка, ще більше людей. 

Я намагався пройти ближче. Але сидіння, де вона сиділа, вже було пусте. 

“Чий це пакунок?” - голос розгніваної бабусі, яка хотіла сісти на пусте сидіння, але їй завадили чужі речі на ньому, лунав по всьому трамваю. 

Пакунок, вона забула свій пакунок. Я ще не упустив її. Можливо там є адреса. Я її знайду. 

Я почав швидше пробиратись вперед. Розштоврухуючи ліктями стоячих поруч, я пробивав собі дорогу до пакунку. 

“Чий це пакунок?” - голос пролунав ще раз. Я вже майже крикнув: це мій. Але нетерпляча бабуся не хотіла чекати, їй терміново треба було сісти. Вона підхопила жовтий пакунок і він вибухнув прямо в неї в руках. У вухах задзвеніло і останнє, що я побачив, усмішку дівчини через вікно трамваю.