Історія 1

Вона підняла очі. Все небо вже затягнулось дощовими хмарами і вони повільно перекочувались, показуючи свої найтемніші сторони. Так само повільно, як і трамвай, на який вона чекала. Перша крапля дощу стукнула її прямо по носу. Це була одна з тих запинок, де сховатися було ніде. Тому дівчина лише скривила обличчя, подмухала теплом на руки та почала сильніше вдивлятись вдалечінь, щоб розгледіти трамвай.

Він, наче насміхаючись, майже повз до зупинки. Не дочекавшись повного відкриття дверей, вона просто залетіла в середину.

В салоні було добре натоплено і її тілом прошов озноб. Дівчина окинула оком напівпустий трамвай, зупинила погляд на частку секунди на мені та одразу ж пішла в моєму напрямку. 

Ми вже не вперше їдемо разом в трамваї. Вперше це сталось, думаю, з місяць тому. Вона сідає через декілька зупинок після моєї роботи. І вже з першої поїздки ми угледіли одне одного. Були довгі погляди, невимушені посмішки, сором’язливо опущені очі та далі це не заходило.

Дівчина сіла на сидіння переді мною. Її розпущене волосся розлилось чорними хвилями на плечі. Від нього йшов ледь помітний запах шампуню та дощу. 

За вікнами було вже темно та її обличчя відсвічувалось у темному склі. Вона немов була створена з вуличних яскравих ліхтарів, проминаючих дерев, машин і вечірньої темряви. Я вирішив. Сьогодні я нарешті до неї заговорю.

Я розглядав її відображення та бачив як вона у відповідь розглядає моє. Там, десь далеко за вікном минали будинки, вулиці, зупинки. Але її погляд залишався незмінним. Вона дивилась прямо на моє відображення. В мої очі, мої скляні очі, створенні за допомогою світла та темряви.

Я зробив глибокий подих. Ще мить, ще трошки. Треба наважитись. 

Я бачив її легку посмішку та очі. Вони так і промовляли до мене: “Чого ти чекаєш? Ну ж бо. Давай!”.

Ще один подих. На мить я вирішив перевести погляд від неї і зібрати всі думки до купи. Я зафіксував погляд на вулиці. Там одне за одним проминали вогні квартир. Вони були на відстані витягнутої руки. Можна розгледіти все, щоб мали ховати ті вікна.

Трамвай зупинився. І разом з ним переді мною зупинились вікна. В одних люди готували вечерю, в інших дивились телевізор. Але одне вікно було зовсім інше. Воно було яскравою плямою серед осередку сусідніх вимкнених ламп.

В ньому я побачив жінку. Вона висіла під стелею. Голова була неприродньо закинула на сторону, а обличчя було бліде, наче в міма. 

Я дивився на неї. Трамвай ще стояв і в голову різко увірвалась думка: “Вставай, біжи. Треба щось робити”. Але за нею чому прийшла наступна: “Що ти зробиш? Як ти зайдеш у квартиру?”. І ще одна: “Мабуть її вже побачили родичі та через мить вони також з’являться в цьому вікні та її врятують”. 

Думки змінювались одна за одною, бігли наввипередки, щоб стати кращим виправданням. Тим часом трамвай рушив. І вікно з її підвислою власницею зникло з поля зору. 

Мій погляд знову повернувся до відображення дівчини. Я тільки глянув на неї і все зрозумів. Вона теж бачила її. Бачила та також не вийшла з трамваю. Ми ще мить дивились одне на одного у вікні.

Потім я втупився в свої коліна, наче хотів пропалити поглядом в них дірку. І як тільки ми під’їхали до наступної зупинки, я стрілою вилетів у двері.

Після того ми зустрілись ще раз. Я знову їхав трамваєм додому. Як завжди я сидів біля вікна та розглядав вулицю. Вона стояла на зупинці. Але її обличчя вже було не таким як раніше. Якийсь глибокий сум закрався в її очі. І я спіймав на собі той сумний погляд. Це було прощання. Трамвай під’їхав, але вона не зайшла. 

З того дня я вирішив затримуватись ввечері на роботі подовше.