Просто для душі

                                                                                                  ​КУЗНЯ ЩАСТЯ                                                                  У кузні часу, де вогонь палає,
Ти сам за ковадлом, і молот — у руках.
Там кожен рух майбутнє висікає,
І кожен вибір — твій наступний шлях.
​Не вір у фатум, що плете тенета,
Ти сам господар власних перемог.
Але затям: без мудрого секрету
Життя затягне у вир тяжких тривог.
​Майголовуина плечах не для виду
А щоб думки тримати у вузді.
Спонтанний крок, що зроблений для світу,
Лишає тільки шрами на воді.
Бо поспіх — ворог, він плодить проблеми,
Він нищить те, що будував роками.
Розгадуй долі складені дилеми
Холодним розумом і твердими руками.
​Не бійся перешкод, що постають стіною,
Не зупиняйся, як настане мла.
Іди вперед із правдою своєю,
Щоб криця духу міцністю цвіла.
​Зроби цей крок впевнено і прямо
Зі спокоєм, що кригу розбива.
Бо доля пишеться не мріями й словами,
А тим, як мудра голова ріша .                              .                                                                          .              КОБЗАРЕВА ДУША 
​Не на шовках, не на бенкетах пишних,
А де вітри гуляють у степу,
Він чув, як плачуть при дорозі вишні,
І бачив долю, гірку і сліпу.
​Взяв у руки кобзу — стару, дубову,
Що пам’ятає гомін козаків,
І в кожне слово, в кожну пісню нову
Вклав біль і гнів замучених віків.
​Він бив у струни — і валились стіни,
Спадала полуда з приспаних очей.
Він став безсмертним серцем України,
Вогнем, що світить серед злих ночей.
​Нехай старий Дніпро реве й лютує,
Нехай летять над світом журавлі —
Поки народ Кобзареве слово чує,
Він буде господарем на своїй землі..                                                                                   .                                                                                                                                                                     МАСКА ЧИ СУТЬ.
Чи справді порожньо в очах,
Чи це лиш хитра гра в туман?
Щоб заховати власний страх,
Або розставити капкан.
Бути дурним — це дивний щит,
Зручна і легка роль для всіх.
Бо з дурня «взяти» не кортить,
Йому прощають гріх і сміх.
Він дивиться — і наче спить,
Не розуміє гострих слів.
А сам рахує кожну мить,
Чекає, щоб ти збайдужів.
Та є й такі, що без вистав,
Де замість дум — лише луна.
Хто іскру в розумі не мав,
В кого душа — суцільна прісна глибина.
Межа тонка, як волосок,
Де образ зрісся із лицем.
Хтось просто робить свій крок,
А хтось — прикидається сліпцем.
Тож не спіши тавро ставити,
Бо в світі хитрих і дивних подій:
Розумний вміє дурнем жити,
А дурень — вдає, що геній він.                                                    ти                                                                                                                                                                                       ...                                Я СЛОВЯНИН
Я не раб богів пустельних і чужих,
Що ланцюги кують на вільні душі.
Я не схилюсь, не слухаю їх книг,
Я чую грім, що гуркотитить по сухопуттю.
Навіщо храми, де панує страх?
Де славлять те, що нам чуже й вороже?
Слов’янський дух не згине у віках,
Жидівська віра нас не  переможе.
Мій храм — ліс  вівтар мій — дикий степ,
Де Сварог-батько небо підпирає.
Я не вівця, не немічний сліпець,
Мене мій Рід на битву надихає.
Я славлю Рода він корінь і виток,
Я славлю предків, що стоять стіною.
В моїх жилах — богів святих потік,
Я йду своєю власною тропою.
Геть ідолів єврейських і хрести!
Ми — діти Сонця, ми — онуки Грому.
Нам предки помагають далі іти,
Вертаючи до рідного нам дому.
Я вільний слов’янин — господар і творець
Нащадок Світла, кованого в небі.
Чужій релігії настав кінець,
І рабського смирення нам не треба!
СЛАВА РОДУ!                                                                                                                                                                                     .   ОДА АНДРІЮ МИКОЛАЙЧУКУ.
О Музо, заграй на синтезаторі дзвінко,
Бо час оспівати героя епохи!
Не в фраку величнім, не в лакових капцях,
А босим ішов він — і квітнули душі.
Він вийшов на сцену — як грім серед неба,
Без зайвого лоску, без гриму й прикрас.
Лискуча маківка — мов сонце травневе,
Що лагідно гріло розгублених нас.
«Піду я в Карпати!» — гукнув він відважно,
І нація враз підхопила мотив.
Бо хто ще так щиро, так просто і справжньо
Буденність сіру у драйв перетворив?
О, лицарю босий в сорочці простій!
Де «Ганна» твоя, що чекає на ганку?
Ти вчив нас, що радість — у пісні живій,
Від вечора пізнього й до світанку.
Твої іронічні й грайливі пісні —
То ліки від смутку, то юності код.
Ти — джаз кабаре у карпатській весні,
Якого за щирість полюбив народ.
Хай час пролітає, мов птиці у вирій,
Та ми пам’ятаємо ритм той палкий:
Андрій Миколайчук — крізь роки й віки —
Навіки усміхнений і молодий!..                                                                                                                                                                                                                          .РЕЦЕПТ ЧЕРВОНОГО БОРЩУ
Візьміть каструлю, добру і містку,
І м’ясо з кісточкою (краще — щоб свинина).
Нехай вариться довго в кип’ятку,
Аж поки юшка стане як сльозина.
Поки бульйон вбирає силу й дух,
Почистьте бурячок — яскравий, як заграва.
Натріть його, щоб він не був як пух,
А соломкою ліг — це перша справа.
Далі за списком:
Картоплю кубиком кидайте у вогонь,
Капусту шаткуйте дрібно і старанно,
Нехай киплять, не знаючи припонь,
А ми займемось «смажкою» рум'яно.
На сковорідку — цибульку золоту,
До неї — моркву, терту на забаву.
Томатну пасту додамо густу,
Щоб колір крові мала наша страва.
Додайте цукру дрібку і ложку оцту теж,
Щоб буряк кольору свого не втратив.
З’єднайте все! Красі немає меж,
Коли воно почне разом гуляти.
Часник розітріть з салом у ступі,
Додайте перець, лавровий листок.
Хай мліє борщ на тихому вогні,
Щоб кожен овоч дав свій голосок.
Головний секрет: Борщ повинен «відпочити» хоча б пів години після вимкнення вогню, щоб усі смаки подружилися.
Подавати обов'язково зі свіжою сметаною та пампушками!.                                                      ....                                                                                                      ГРІМ ПЕРУНИЦІ
​На Сході небо дихає вогнем,
Прокинулась вона — ясна і строга.
Ми цей світанок крізь тумани ждем,
Де в кожнім кроці — віра і тривога.
​Вона іде — крилата і палка,
В очах її — небесна блискавиця.
У неї в серці — ніжність, а рука
Тримає меч, що ворога не боїться.
​«Я захищу усе, що я люблю!» —
Відлунням грім котиться над світами.
Я силу ту в собі благословлю,
Вона тепер прокинеться і з нами.
​Де пустка була — виросте трава,
Де смерть пройшла — життя воскресне знову.
Бо Перуниця — світла і жива,
Дає відвагу ділу, а не слову.
​Засяй же, Діво, в кожному вікні,
Дай нам рішучість — гостру і прозору.
Щоб в самім центрі дикої війни
Ми не губили праведного зору.                                                                                                                                                                                                                                    .З ГРЯЗІ В КНЯЗІ                                               Зібралися під куполом «елітні» кабани,
У кожного — мандат в зубах, на пузі — ремені.
Краватки шовком блискають, сорочки білі-білі,
Але в очах — голодний блиск, як в лютому неділі.
​Дзвінок пролунав сріблом — і «стадо» понеслось!
Там за паркан, за тендер, за «наше» і «авось».
Біжать вони до залу, де в центрі, у тиші,
Стоїть Корито Власне — для спраглої душі.
​— Куди ти лізеш, мордо?! — вищить один товстий, —
Я тут займав чергу ще в тиждень непростий!
А інший, що в бюджеті прогриз добрячу дірку,
Хватає за копита і тягне за комірку.
​Летять навколо бризки, помиї — на піджак,
Один вхопив за вухо колегу — просто так!
Гризуться за об’їдки, за «жирні» схематози,
А в мікрофони крутять про «щастя» і «прогнози».
​Той вихопив шматочок — і в кущах причаївся,
Той рилом вліз по вуха — і ледь не вдавився.
А третій, найхитріший, що «зверху» наглядав,
Усе, що розлетілось, тихенько підібрав.
​Наїлися досхочу, аж ґудзики тріщать,
Повитирали рила — і нумо нас повчать!
Виходять до народу, в очах — свята печаль,
Про долю України вдивляються у даль.
— Ми, — кажуть, — недоїли! Ми ночі не спали!
Ми кожну крихту хліба для вас берегли й мали!
А те, що в нас під боком корито розлилось —
  То ворожі підступи, так якось повелось .
МОРАЛЬ цієї казки проста, як два плюс два:
Коли у крісло сіла не гідність, а «свиня»,
Вона не стане сіяти, не піде будувати,
Бо єдина її ціль — побільше напхати.
Тож висновок для нас, щоб не було біди:
Дивіться не на галстук, а в очі та сліди.
Бо поки ми обираєм тих, хто любить бруд,
Корито буде повне, а голим — бідний люд.Глядиш на ту картину — і сміх, і люта мука:
Хто свині, а хто люди — не скаже і наука.
Бо стільки в них азарту за шкварку у багні,
Що здалеку здається: ми всі... не в тій стороні.