ЯК Я БАЧУ ЖИТТЯ

ПОДІЛЬСЬКИЙ МОТИВ 
Прозорий день. Скляніє синя мста,
І Буг тече в побожній тишині.
Яка глибінь! Яка свята простота
В оцих ярах, що маряться мені!
Тут камінь веж, посивілий від дум,
Вростає в небо, ніби мудрий вірш.
І стихне в серці непотрібний шум,
Бо ти в мовчанні — значущий і більш.
Люблю Поділля за терпкий туман,
За хліб на столі й золоту стерню,
За те, що тут — не вигадка й обман,
А вічне світло денного вогню.
Сади пахтять антонівкою... Сон
Складає крила на подільський схил.
Тут кожен горб — як виточений трон,
А кожен колос — повнота вітрил.
                                                                                       ЛИСТ ІЗ ЧУЖИНИ                                                                                                 
О рідне село! О матусі усмішка!
Чому ж я так довго у сні цьому сплю?
До болю знайома кожнісінька стежка,
Яку я і досі до сліз так люблю.
Війна розірвала і долю, і груди,
Забрала роки, наче дим навесні.
Хіба ми колись ще такими же будем,
Якими ми снимось собі уві сні?
Мій сину ти, мій соколе! Ростеш без батька,
Чотири зими — як чотири віки…
А серце моє — ніби зморена пташка,
Що хоче торкнутись твоєї руки.
Там жінка кохана, там мама і сестри
Там батько спить вічно в холодній землі…
А я , на чужині,  і мушу хрест нести,
В далекій, німій, не своїй стороні.
О Боже! Чому Твоє небо байдуже,
Коли розпинають наш вік на хресті?
Чому в чужині я, мій змучений друже,
Шукаю розради в німій самоті?
Не має так бути! Я вірю і знаю —
Розвіється морок, настане той час,
Коли я в обійми тебе позгортаю,
Мій рідний, далекий, покинутий край. 
                                                                                                         СЛОВО СИЛЬНІШЕ ЗА  СТАЛЬ.                                                         Ви йшли на штурм не з крісом, а з пером,
Крізь мури тюрем, де дихало стужею.
За кожну літеру, политу не вином —
А власною кров’ю, святою й потужною.
В катівнях темних, де згасали сни,
Де мову катували, наче плоть живу,
Ви не зреклися рідної весни,
Лишивши вірші в спадок — у жниву.
Когось Сандармох вкрав у тиші лісовій,
Комусь зламали тіло, та не віру.
Ви — наші велетні у тій страшній добі,
Що не злякалися розлюченого звіра.
Для мене ви — Герої крізь віки,
Ваш вільний голос не закриють ґрати!
Ви — правди незгасимі маяки,
Що вчать нас Україну шанувати.
Хай ваше слово дзвоном б’є у груди,
Лунає від Карпат до берегів моря.
Ви — гордість нації, ви — вільні люди,
Ви — наша честь, гартована у горі!                          Ті, про кого цей вірш:
Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш — знищені у 1930-х.
Василь Стус, Алла Горська, Василь Симоненко — ті, хто боровся пізніше і віддав життя за право бути українцем.
Вони не просто писали — вони будували фундамент нашої незалежності своїми долями. 
                                                                              ЗАПИТАННЯ ДО ПОРОЖНЕЧІ
Чому цей світ, немов розбита чаша,

Де мед — одним, а іншим — лиш полин?

Чому в обіймах доля золота не наша,

А бідний платить за чужий спокійний плин?

Тут ситий голодного ніколи не збагне,

Бо ситість затуляє очі й вуха.

Багатий крізь закони, як крізь дим, протне,

А бідного закон петлею душить й слуха.

Коли ж війна приходить на поріг,

І небо розривається від сталі —

Багатий береже свій статок і поріг,

А бідний йде у пекло, в чорні далі.

Він захищає землю, що не його була,

Чужі заводи, банки і маєтки...

Його життя — немов тонка стріла,

Що б’ється об броньовані палетки.

Чи сліпий Ти, Творцю, у вишині?

Чи, може, це Твій задум — дикий і суворий?

Щоб ми в цій нескінченній глибині

Самі навчились править людське море?

Якщо Ти є — чому мовчать громи,

Коли неправда править бенкетами?

Чи ми самі себе зробили тими, ким ми є Рабами й тими, хто торгує нами?
                                                                                 ВЕЧІРНІЙ САД СПОКОЮ
Вже день схилився до м’якого чаю,
І сонце не пече — лиш гріє плечі.
Я нікуди тепер не поспішаю,
Вдихаю тихий, молитовний вечір.
Вже зморшки — то не шрами, а дороги,
Якими йшли надії і тривоги.
І срібло у волоссі — не провина,
А чиста осінь, лагідна й невпинна.
Книжки дочитані, розставлені акценти,
У пам'яті — найкращі кінострічки.
Стають безцінними прості моменти:
Ковток води і шелестіння річки.
Це час прощати й скинути кайдани
Тих образів, що душу обпікали.
Старе вино в пощербленій склянці
Смакує так, як ми і не чекали.
Нехай ідуть роки — то просто листя,
Що під ногами стигло шелестить.
У старості є мудрість золотиста:
Вміння цінити найкоротшу мить.
                                                                                          МІЙ СИНУ КРИЛА Я Б РОЗПРАВИВ
Якби я міг на мить стати птахом,
Я б небо випив, наче воду вщерть.
Злетів би над дощами і над страхом,
Здолавши відстані колючу круговерть.
Я б прилетів туди, де ти зростаєш,
Де кожен крок твій — мій небесний дар.
Ти навіть, синку, мабуть, і не знаєш,
Який в душі моїй горить пожар.
Ти — гордість моя, щастя і життя,
Мій кожен подих, мертва тиша й звук.
Та гіркота від того почуття,
Що я не бачу твоїх ніжних рук.
Ти ніби маєш батька... я існую,
Але мене немає поруч, там, де сміх.
Я кожен день твій поглядом малюю,
І сльози стримати — це чи не більший гріх?
Минають дні, ти більшаєш щомиті,
А я крізь екран дивлюся на літа.
Мої молитви, в сльози перемиті,
Шепочуть тихо: «Ти — моя мета».
Неважливо, скільки верст поміж хатами,
Я серцем поруч, в кожному зі снів.
Я обійму тебе колись крильми-руками,
Найкращий серед тисячі синів.
                                                                                       ЗАБУТІ СЕЛА                                                                  Був хутір, а тепер – гуде кущами.
Життя було, а лісом поросло…
І хатнище, поливане дощами,
Забуло рук господаря тепло.