Траєкторія

Я бігла так швидко, що морозне повітря випікало горло. Довбаний автобус зламався по дорозі до міста, тому тепер я запізнювалась.

До відправлення потяга — дві хвилини.

На пероні майже порожньо, студенти вже давно поздавали іспити. Тільки у мене перездача на тридцяте грудня. Тому що я провалила тему перетину площин.

Сніжинки обліплюють мені окуляри, сумка боляче стукається об стегно. На другій колії я вже бачу потяг приміського сполучення; біжу та ще встигаю подумати, чому це я одна мчу, а інші — стоять на пероні?

Просто повз них — і застрибую, двері одразу зачиняються.

З носа — ріка шмарклів. Переводжу дихання та радію, що встигла.

Рушили.

Я не люблю їздити сама, тому що воно нудно. І Таня, і Марина вже давно вдома. Скоро і я відпочину, залишилося здати дескриптивну геометрію.

Вагон ще не прогрівся та був практично порожнім. Я сіла на лавку недалеко від дверей. Сумку навпроти закинула, притислась до вікна.

Молоді люди на пероні вирячились на мене через брудне скло радянського потяга. З подивом чи осудом. Стало незатишно від цього. Витріщались, наче на мені роги виросли. І це неприємне відчуття залишилось зі мною навіть коли коломийський вокзал залишився позаду.

Я вже подумала маму набрати, а вона перша подзвонила.

— Доцю, ти не лети, дизель твій запізнюється!

— Ма, все о’кей, я вже їду! Якраз встигла. Алло?

Похитується потяг, набираючи швидкість.

— Мамо?..

Звична справа. Зв’язок, буває, зникає в дорозі. І про що це мама казала?

До холодного повітря додався сморід — це пенсіонери зайняли лавочку через прохід. Ще кілька студентів їхали на вільних місцях, мабуть, такі ж невдахи, як і я.

Моя викладачка відверто сказала, що у мене порушене просторове мислення, мовляв, не вмію сприймати інформацію у трьох вимірах.

Стара коза знущалась. Я доживу до кінця року, а далі академвідпустку візьму. Дістало навчання.

Перевела подих. Звернула увагу, що годинник на телефоні не те показує. Рівно одинадцята… Як і було, коли я з автобуса вибігла. Зупинився він чомусь.

Дивно.

Я сховала мобільник. Ще на нього дратуватися… Точно не зараз. Я випила вина трохи зі схованої на дні сумки пляшки та вчергове протерла окуляри.

Хвилююсь, блін, перед завтра. Пів ночі перечитувала методичку. Хоч би на трійку все вийшло.

Невдовзі увімкнули опалення, до аромату немитих тіл додався важкий дух металу й диму. Я завжди дивувалась, як це дизельне доробало ще курсує рейками та не згоріло.

Погортала конспекти, книгу. Креслення й числа крутилися перед очима, аж знудило.

Я так заздрю тим, хто сам обрав собі фах! І скільки ж я моїм мамонтам вдома не доводила, що не люблю я точні науки. А куди там! Якщо батечко, бачте, у нас професор, то і я генієм буду. З дев’ятого класу мозок мені ґвалтують. Репетитори, олімпіади.

Мені забракло сил відмовити. Шкодую. Залежна від батьків, а працювати не хочу. Тому ще мінімум три роки мені страждати, вивчаючи те, на що дивитися не можу.

Вино розслабляло голову, наганяло дрімоту. Я й не чинила опір — останню зупинку у Чернівцях не просплю точно.

Через поганий сон вночі я швидко втратила відчуття себе.

Верзлося мені незрозуміле. Заколисувало, показувало яскраві лінії. Два промені народилися в одній точці, спалахнувши. А далі віддалялися безмежно далеко один від одного. Мене несло все далі. Лінії не перетнуться, стартова точка давно зникла у безодні.

Тудух-тудух.

Що потрібно вирахувати? Що дано в задачі?..

Де початок, а де кінець?..

Тихі кроки та чужа присутність витягнули мене з липкого напівсну прямо у жар.

— Привіт. Можна я присяду?

Хлопчина із сумкою стоїть та дивиться. Вагон пашів теплом; його розігріли так, що мої чоботи стали гарячими, а блузка разом з майкою прилипла до спини. Це не було нормальним.

— Що?

Не дочекавшись відповіді, він сів навпроти. Я зняла запітнілі окуляри. Без великого бажання посунула сумку.

— Не бачив тебе ніколи. Давно їдеш?

Дивне питання. Я напружилась.

— З Коломиї…

— Ясно. А куди?

Ну точно з фізмату. Інакше його дивакуватість не поясниш.

— На перездачу їду. А куди ще можна перед Новим Роком пертися?

Він ніяково знизав плечима. Погляд зупинив на моєму підручнику.

— Геометрію вчиш, так? Чи намагаєшся вирахувати, де знаходишся?

— Дескриптивну геометрію. А де я, блін, знаходжусь, по-твоєму?

Підняла брови, руки схрестила на грудях. Уся ця цнотлива ніяковість, незграбна спроба познайомитись… За час життя в гуртожитку я втомилась від схожого.

Та ще й без косметики сиджу, з головою брудною.

— Ось бачиш, ти не знаєш. Квитка ж у тебе немає, я впевнений.

— Не встигла купити. А ти як це зрозумів?

Я стягнула з себе куртку. Жодного бажання ні сил для подальшого знайомства.

— Є станції, яких не існує на мапі чи у гуглі. Я пропоную тобі вийти разом зі мною, тому що далі буде гірше. Я дам орієнтири. Якщо ти розумієш, звісно, про що я.

Позіхнула. Вікно запотіло теж, тільки сніг та узлісся я могла розгледіти по той бік. Дивно, що потяг ще не зупинявся, хоча б мав уже.

Глянула на телефон — мережі немає, як і інтернету.

Все ще одинадцята…

Хтось божевільний підвищував градус. Повітря стало гарячим та сухим.

— Ти обрав не найкращий спосіб пофліртувати, вибач. Я не любителька містики чи щось таке. Просто хочу спати.

У потязі трапляються психи. Надивилася я на всіляке: алкоголіки, сектанти, цигани…

— Ну… стоп-кран тут не працює, можеш спробувати вистрибнути. Скоро остання зупинка, де ти ще можеш вийти людиною. Гм, — він подивився на мене уважніше, — ти точно випадковий пасажир.

Відкрите обличчя без усмішки, отже він вірить у те, що верзе.

— Ага. І ти ціле життя шукав таку, як я? Вгадала?

Настрій кепський і так, а тут ще й він.