Глава 12. ДОЛЯ РОЗАНДИ

Молдавська красуня залишилися одна на чужій стороні. Уже без дракона, але на його жорстокій батьківщині.

Двоє синів-близнюків, народжених від Тимоша, жили недовго. І це було ще одним страшним ударом для колишньої молдавської княжни.

Богдан Хмельницький дуже любив тиху й спокійну Розанду. За красу і ніжність. І покірливість своїй жіночій долі.

Спочатку вдова Тимоша жила в Суботові. Але перед смертю в 1657 році старий гетьман подарував Розанді маєток Зіньківський Ключ на Полтавщині.

А далі починається легенда.

Начебто в 1660 році молодший брат Тимоша, тодішній гетьман війська Запорізького Юрій Хмельницький видав Розанду заміж за шляхтича Андрія Антоновського. Від нього Розанда народила сина Петра.

Утім, історики не підтверджують цю версію.

Інші дослідники запевняють, що Розанда жила у Рашкові над Дністром – недалеко від рідної Молдавії. Це містечко начебто подарував невістці старий Хмельницький для проживання.

І коли молдавський трон в 1658 році зайняв рідний брат Розанди, молодий Стефаниця Лупул, він вирішив забрати сестру додому.

До речі, повернути собі владу в Молдавії молодому Лупулу допоміг великий візир Османської імперії Мехмед Кюпрюлю.

Той самий могутній візир, який звабив юну Розанду, коли вона була заручницею турецького султана в його сералі.

«А в то время надо сказать сам Василий воевода был закрыт в Едикюле, но по прибытии его хозяйки в Цариград разрешено ей было навещать супруга своего. А сына Штефаницэ водэ поручил Василий воевода друзьям своим при дворе Порты Великолепной и даже добились они того, что был принят визирем Кюпрулиулом с записочкой о бедах дома этого сынок Василия воеводы. Говорят, что приглянулся смелостью своей визирю сын Василия воеводы и сказал он: «Смотри, каков храбрец сынок Василия бея!» - так вот после одной лишь встречи с визирем Порты Великой вышел в правители Земли Молдавской сын Василия воеводы…» – розповідає нам молдавський літописець Мирон Костин.

Стефаниця відправив за сестрою озброєний загін, щоб доправити Розанду до Ясс. Але козаки розгромили той ескорт.

«Штефаницэ же воєвода - человек молодой и горячий, видя нежелание сестры своей Роксанды, несмотря на его призывы и письма отца, вовзратиться в страну из Рашкова. Каковые местечко и торговище пожаловал ей гетман Хмиль после смерти его сына Тимуша. Так вот Штефаницэ воевода, видя ее явное нежелание, отправил в Рашков отряд служивых, чтобы привезли сестру свою силой. Но ничего путного в Рашкове у них не вышло, одна лишь ссора с казаками…» – пише Мирон Костин.

І домна Розанда назавжди залишилася в Рашкові. І вперто точилися чутки про незліченні скарби її батька, десь заховані його молодшою донькою.

Саме ці прокляті скарби і привели Розанду до трагічної смерті.

«…Роксанда дійсно лишилася далі в Рашкові. Відси 1 січня 1660 р. при тій нагоді, що якийсь московський аґент Лукіян Іванович приїздив до Рашкова відбирати присягу, “Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька”, як вона себе називає в своїй чолобитній, вислала до царя свого служебника Георгія Каріазі з поздоровленнєм і проханнєм, щоб цар велів дати їй “хрисовула” на доживотне володіннє “трьома маєтностями”, наданими їй від “гетьмана Богдана Хмельницького…» – пише Михайло Грушевський.

Ось що писала московському царю Олексію Михайловичу домна Розанда.

«Тому прошу я, раба твоя, велику твою державність про три пільні маєтности, що подарував нам гетьман Богдан Хмельницький до віку мого, скільки його буде: покажи свою щедроту, обдаруй нас сими маєтностями до віку нашого, на прославленнє твоєї царської милости. Я не просила б про се твоє велике царство, коли б сподівалася, що твоя висота визначить нам инші добрі володіння, аби я мала з чого жити, як одна з вірних підданиць твоєї держави-що засвідчить тобі твій вірний раб Лукіян Іванович, що приходив сюди-до Рашкова і Гриконт, як великому твому царству цілували хрест і євангелію я і всі люде мої від усеї душі й серця, щоб бути вірними державі твоїй. Прошу і благаю включити мене і сі маєтности до твого хрисовула, щоб я мала їх як визначне добродійство від тебе на мій прожиток і на кінець мого життя. Зволь описати їx (тим хрисовулом), щоб до них не мішались ні полковники, ні козаки, ні монастирі. Прошу наділити нас таким хрисовулом і післати його нам з Георгієм Каріязі-вірним рабом твоєї держави. 1660 р. января 1. Раба твого великого царства Домна Роксандра Тимошиха Хмельницька».

Значить, несолодко було молдавській княжні, якщо на її маєтки зазіхали козацькі полковники та монастирські настоятелі.

Чи отримала Розанда царського хрисовула – невідомо.

Але наша красуня напише московському царю ще одного листа в березні 1664 року – з того ж самого Рашкова, де вона постійно проживала.

«Сим разом приводом послужило, що в Рашкові у неї опинився єродіякон Мелетий, повертаючи з Волощини з царськими дорученнями: тому що від Дністра до Дніпра не було переїзду через Ляхів, вона того Мелетія тримала у себе більш як місяць, “охороняючи його як своє око”, поки ті “віроломники” з соромом розійшлися, і вона могла виправити його до київського воєводи...».

Грушевський вважає, що домна Розанда просила царя дозволити переїхати їй до Москви та спокійно дожити там свого віку.

«…Здається вона висловлює бажаннє, щоб цар позволив їй переїхати до Москви і там дав можливість спокійно дожити вік, після того як повмирали “всі ближчі й дальні родичі її”, і вона видимо досить сумно і небезпечно почувала себе в своїм Рашкові…».

Так, там було справді небезпечно, тому що вся Правобережна Україна перетворилася на суцільну «Руїну».

Козаки, гайдамаки, поляки, татари, турки, просто звичайні бандити – всі ці небажані гості кривавим смерчем не раз проходилися по Правобережжю загалом і по Наддністров’ю зокрема.

І тому в прикордонному Рашкові домна Розанда, звісно, не могла почувати себе в безпеці.

«В усобиці що почалася на Україні, приходилось їй нелегко в сій пограничній твердині. Весною наступного року партизани московські перевели у неї в Рашкові реквізицію запасів, яка її так дошкулила, що вона звернулася по рятунок до польських пограничників -“писала, щоб прислали військо і вивезли її з Рашкова”. Сі листи були перехоплені, і звісний Дрозд поспішив до Рашкова на розправу за таку державну зраду: “не роблячи ніякої кривди міщанам, велів Домну бити, і майно її забрати, і тим майном наняв Волохів і Татар бучацьких…» – повідомляє Михайло Грушевський.