Глава 10. КАПІТУЛЯЦІЯ

Смерть молодого Хмельницького нічого не змінила. Козаки продовжували запекло захищати Сочаву.

А було Тимошу всього 21 рік. І все життя ще попереду.

Але доля несподівано рве нитку чийогось життя – і пізно жалкувати за тим, що вже ніколи не здійсниться.

На місце загиблого гетьманича старшина обрала наказним гетьманом полковника Миколу Федоровича, шляхтича за походженням.

Союзники раділи, поглядаючи на високі мури обложеної фортеці. Нарешті гордий і свавільний Тиміш віддав Богу душу. Тепер козаки швидко здадуться на милість переможців.

І вороги вирішили ударити на Сочаву, взявши її раптовим штурмом. Але наштовхнулися на жорстокий опір козаків.

23 вересня 1653 року в таборі союзників дізналися про смерть гетьманського сина. І Стефан Георгіце наказав розпочати штурм Сочави – молдавський господар надіявся, що козаки розгублені та налякані.

«Наші й Угри діставши відомість (про смерть Тимоша) цілий день і ніч штурмували, але нічого не добились, тільки понесли велику шкоду в людях…» – згадують учасники штурму.

Соратники Тимоша не підвели свого мертвого вождя. Козаки так вдарили на нападників, що угорці, волохи, молдавани і поляки тікали до свого табору – аж вітер свистів.

«Рудавский се представляє инакше, як козацьку вилазку, зроблену другого дня по смерти Тимоша. Під проводом Федоровича вибраного за ватажка після смерти Тимоша, козаки напавши на неприятельські окопи, збили сторожу, і викликали таку паніку, що коли б Денгоф не стримав утікачів, — польсько-угорський табор впав би в їх руки…» – пише історик Михайло Грушевський.

Польський автор Коховський стверджує, що козаки заховали тіло Тимоша в наметі та протягом тижня таїли його смерть.

Обложені боялися, що гетьман Богдан Хмельницький не піде рятувати їх, якщо дізнається про смерть улюбленого сина.

Як не дивно, але справжньою героїнею захисту Сочави сучасники називають дружину Василя Лупула – пані Катерину. Саме ця надзвичайно вродлива та енергійна жінка тримала на своїх тендітних плечах увесь тягар оборони фортеці.

Пані Катерина особисто надихала козаків на звитягу та ділилася харчами і водою. Жінка не боялася виходити на стіни і вали фортеці – під кулі і ядра ворогів, щоб проводжати своїх воїнів на смертельний бій.

«Представляючи властивою героїнею сеї облоги дружину Лупула, він (Коховський) малює, як то вона з дамами свого двору обходить козаків і з плачем благає, аби далі з такою ж вірністю, як билися за Тимоша, бились за його дружину, що носить в собі його дитину, і козаки схвильовані слізми і красою сих волоських жінок піднявши до гори правиці присягають не полишити, але вірно боронити їх в усіх небезпеках…» – розповідає Грушевський.

Однак козаки вже не хотіли ризикувати власним життям за чужі інтереси. Тепер, коли їхній ватажок загинув, запорожці прагнули повернутися додому живими. І зберегти не лише своє життя, але й зброю, знамена і здобич.

«До цих пір завдяки хоробрості козаки мали рішучу перевагу. Але шила в мішку не втаїш: козаки дізналися, що Тимофія нема на світі, й захвилювалися. Зі страху й поваги вони жертвували життям за Хмельницького, та коли його не стало, їм здалося зайвим ризикувати заради чужаків. Тоді господарша кинулася до натовпу й зі сльозами почала благати:

– Ви геройськи билися за свого живого полководця. І невже ви тепер зганьбите славу свою? Невже зрадницьки кинете мене, бідну сироту? Згадайте, я народила ту, котра зараз носить під серцем плід Тимофія. Через кілька днів з'явиться Богдан, він уже поблизу Умані і йде звільнити нас. Ви будете врятовані зі славою й честю!

Її благання, мужність і рішучість стримали козаків. Вони вітали її вигуками, піднісши правиці до неба, обіцяли стояти за неї до остатньої краплі крові. А союзники посилили свій натиск: із польського королівського табору надійшла звістка, що Хмельницький іде рятувати обложених, а хан приєднує свої орди йому на допомогу. Король вимагав, щоб Кондрацькии і Донгоф якомога швидше взяли Сочавську фортецю…» – описує ті події історик Микола Костомаров.

Козаки ще деякий час вперто захищалися. Але дошкуляв голод. Люди їли коней, потім гризли шкіру. Не вистачало питної води.

«Козаки під сучавським замком ще бороняться сильно. Добре окопались, і ще краще копають далі. Пороху ще мають доволі, але худоби вже нема. Коней мають іще досить, і ними живляться…» – писав один із шляхтичів.

Із 12 тисяч козаків в живих залишилося ледве 8 тисяч – такі цифри наводять деякі дослідники.

Обложені з нетерпінням чекали приходу козацького війська на чолі з Богданом Хмельницьким.

Та час спливав – а допомоги не було. І не було вже сил триматися.

Козаки забунтували та зібрали раду. Микола Федорович умовляв побратимів триматися до приходу гетьмана. Але терпінню змучених довгою облогою людей прийшов край.

І тоді свій сильний характер і неабияку мужність знову проявила Катерина Лупул. Вона підтримала бажання козаків здатися на чесних умовах. При цьому сама жінка не отримувала ніяких гарантій власної безпеки і безпеки свого єдиного сина.

«…Хмельницький не приходив, а замість рятівника міг прибути до них польський король із військом. Знову почались заворушення. Одні не сподівалися на пощаду від поляків, яких дратували своєю впертістю, винищивши декілька тисяч союзників за час облоги; інші, навпаки, змучені голодом, вибивалися з сил і готові були здатися, тим паче, що Маховський декілька разів обіцяв їм пощаду від імені короля. Федоренко вважав за краще померти. Але господарша, бачачи крайню скруту, сама сказала полковнику:

– Тепер уже подітися нікуди, нам біда не лише від ворогів, але й від своїх, бо ось-ось може спалахнути явне обурення: при вмутрішньому безладді вороги винищать усіх вогнем і мечем, а якщо здамося на чесні умови, то врятуємо життя, свободу і майно…» – пише про цю драму обложених пан Костомаров.

А тим часом у таборі союзників теж було невесело.