Глава 9. СМЕРТЬ МАЛЕНЬКОГО ДРАКОНА

Він бився до кінця. І ніколи б не здав Сочаву ворогам.

Якби не смерть.

Козаки мужньо обороняли фортецю. І часто робили несподівані вилазки, змушуючи тікати угорців, волохів і молдаван. І польських жовнірів теж немало загинуло під час таких сутичок.

Про це згадують молдавські та польські хроністи:

«…Тимофій пішов пробоєм на Угрів. І хоча з обох сторін були значні страти, видно вже було перевагу козаків, але Кондрацький зручно вдарив збоку і змусив їх відступити,хоч і з немалими стратами з нашої сторони, бо козаки не тікали і не переставали відстрілюватись. Кондрацький велів своїм злізти з коней і йти за неприятелем аж до мурів. Тут наші стріли свіжі козацькі сили, і всякий наступ кінчався смертю: коли хтось видирався на мури, діставав косою по ногах і падав мертвий. Особливо потерпів відділ Денгофа з 500 драґонів - стратив богато офіцерів чужоземних і польських. Кажуть, що їх (мабуть Поляків взагалі) загинуло до 800, а Угрів, Волохів і Мунтян до 1500. Кажуть, що й неприятель стратив таке ж число, але про се нема певної відомости...».

Облога тривала, а допомоги від батька не надходило. Тому гетьманенко частенько нервував та прикладався до келиха з горілкою.

Захмелілий Тиміш Хмельницький давав волю своїм почуттям, зривав зло на підлеглих і навіть на тещі.

Звинувачував пані Катерину в своїх бідах і погрожував видати її новому господарю Молдавії.

«Стара курво, через тебе я замкнений в сім місці, поставлений на явну небезпеку утрати життя і слави. Видай мині зараз гроші, золото, срібло і дорогоцінности, які маєш тут, аби я міг принаймні задоволити своїх товаришів!» – так передає слова Тимоша один із учасників тих драматичних подій.

Катерина Лупул намагалася заспокоїти розлютованого зятя, але той вимагав грошей і обіцяв скалічити сина.

«Воєводина відрікла, що на теперішній час досить буде і невеликої суми, бо в сім місці нема й способу витрачати гроші. Той по пяному розлютувавсь і відповів, що коли його жаданнє не буде сповнене негайно, то її синок буде стятий в її присутности. Перелякана воєводина впала до ніг сього тирана, але він ні трохи не змилосердився й велів привести неповинного хлопця. Тоді мати побігла до покою,  де був її синок, і вхопила його на руки, постановивши позбавити себе життя, щоб не побачити такого видовища, а одночасно доручила кільком німцям, що тепер замісць мурів охороняють особу воєводини, передати 100 тиссяч угорських червіних Тимофієві як викуп свого власного життя і життя свого сина…» – повідомляє історик Михайло Грушевський.

Він наводить свідчення тих поляків, які штурмували Сочаву й на власні очі спостерігали криваву драму обложених.

Оскільки їх становище погіршувалося з кожним днем, то все частіше люди тікали із Сочави до обозу союзників.

Звісно, перебіжчики розповідали про те, що коїться за мурами фортеці та про дикі витівки молодого Хмельницького.

Зокрема, ширилися чутки про п’янство та розпусту Тимоша, який топив у горілці свій відчай та забавлявся з дамами двора пані Катерини.

Один із шляхтичів писав додому, що багато молдавських бояринь і знатних жінок сховалися за мурами Сочави – бо хотіли врятуватися від війни і насильства.

Але дами прорахувалися, бо «їм довелося витерпіти більші переслідування і насильства від Тимофія, ніж могли їх спіткати в чистому полі від розбещених вояків».

Тиміш разом із побратимами гучно бенкетували після вдалої вилазки. П’яні козаки захотіли жіночих утіх, тому гетьманенко звелів привести бояринь із почту своєї тещі.

Наляканих жінок змусили танцювати та пити горілку, а потім «захисники» почали ґвалтувати дам – бо основний інстинкт іще ніхто не відміняв.

Нещасні жінки кинулися до Катерини Лупул, і вона ледве вблагала буйного зятя вгамуватися.

Тиміш обматюкав тещу та зажадав золота і скарбів Лупулових. Пані Катерина заплатила йому певну суму, аби «лише хлоп вгамувався».

Дві панночки все ж таки втекли з Сочави до табору Стефана Георгіце, і там їх гостинно прийняли та відправили до Ясс.

Однак становище козаків ставало все гіршим. Закінчувалося продовольство, виникли серйозні труднощі з питною водою – так стверджують сучасні історики.

І в цій критичній ситуації під удар долі потрапляє сам Тиміш. 12 вересня 1653 року під час гарматного обстрілу Сочави вороже ядро розтрощило віз, уламком якого поранило Хмельниченка в «стегно коло пахвини».

Учасники облоги по-різному описують загибель Тимоша.

Начебто козак-перебіжчик вказав полякам на зелений намет Тимоша. Туди і поцілила гармата, розбила якусь скриню – і уламок її смертельно поранив гетьманенка.

Сучасник тих подій згадував:

«…Але важна звістка, що самого Тимофія ранено з гармати в бік, як пише Денгоф. Були й такі листи, що його ранено в ногу і по трьох годинах, коли йому її відтяли він був у безнадійному стані, а деякі Вірмени що приїхали з волоського табору, кажуть, що вже й помер…».

Автор спогадів про оборону Сочави пан Кравс не пожалкував яскравих фарб, щоб описати Тимошеву розпусту.

Звісно, хроніст чимало прибрехав із цього приводу, але цікаво дізнатися про запальний характер гетьманського сина та його інтерес до жінок.

«Коли козаки (укріпивши свій табор під Сучавою) почули себе безпечними завдяки сильним шанцям, захотів Тиміш задоволити свою хіть - бо мав бути спеціяльний син Венери. Викликав до себе з замку свою тещу, Лупулову жінку, ніби то в важних справах, і як вона прийшла, добивався від неї, щоб вона з ним спала, і навіть силоміць хотів її знасилувати. Тоді побачивши його хіть — а була вона теж поганка, з черкеського татарського роду, донька султана, — впала вона на коліна і з слізми просила пожалувати її честь, нагадуючи йому, щоб подумав про свого тестя, нещасного вигнанця-не робив такої кровосумішки, а як уже має охоту до жінок, то вона має в замку гарних дівчат, боярських доньок: вона їx до нього пришле, і котрі йому сподобаються, він собі може з ними забавлятись. Через таке її противленнє і плач Тиміш пустив воєводину не рушивши її, казав відправити до замку, що був тут ще при шанцях, а до табору його мусіли з тим же супроводом прислати 11 дівчат, і він три найгарніші з них лишив у себе, а решту пустив назад до замку, але з тою умовою, що на його бажаннє вони мусять знову ставитись у нього. А з тими трьома, що він лишив у себе, він забавлявся вдень і вночи, і так і життє своє стратив…».