Глава 8. ОБОРОНА СОЧАВИ

Після розгрому під Тирговиште Тиміш із вцілілими козаками поплентався додому.

В Чигирині він отримав добрячого прочухана від сердитого батька. Але толку було мало – гетьманенко лаявся у відповідь та звинувачував у цій біді свого тестя.

Сам же Василь Лупул недовго сидів у Яссах. У липні 1653 року його знову вигнав із молдавської столиці невгамовний логофет Стефан Георгіце.

Пригнічений Лупул прибув до Чигирина та слізно просив гетьмана Хмельницького відрядити до Молдавії кілька козацьких полків.

І знову буйний Тиміш на чолі 8 тисяч кінних козаків рушив відбивати молдавський престол для тестя. До гетьманенка приєдналися 2 тисячі ногайців.

Успішно переправившись через Дністер, Тиміш прибув до Сочавської фортеці, де сховалися від ворогів дружина та син Василя Лупула. Тисяча воїнів захищала Сочаву, на стінах якої було 70 гармат.

Перед своєю втечею на Україну пан Лупул наказав гарнізону фортеці захищати її за будь-яку ціну.

Захопивши Ясси, новий господар Молдавії кинувся до Сочави та розпочав штурм. Але обложені відбивали всі атаки – вони чекали допомоги від Хмельницького.

Тиміш розділив свої військо на кілька частин і почав плюндрувати Молдавію. Йому назустріч кинувся Стефан Георгіце – та потрапив під удар з кількох боків.

Козаки спокійно увійшли до Сочави, а невдовзі до фортеці підійшли угорські та валаські полки, надіслані на допомогу молдаванам від трансільванського князя та господаря Валахії.

Польський король Ян Казимир теж не залишився осторонь такої важливої справи. Він наказав полковнику Кондрацькому іти під Сочаву з 5 тисячами досвідчених жовнірів.

Тепер військо союзників налічувало майже 30 тисяч воїнів.

На жаль, Сочаву залишили ногайські татари. Запідозривши ногайців у зраді, дикий Тиміш убив татарського мурзу під час сварки. Тому татари вийшли з фортеці та попрямували до Криму. Їх пропустили без перешкод.

Облога Сочави тривала. Ледь не кожного дня союзники штурмували фортецю – вони надіялися знищити її захисників та заволодіти казковими скарбами Василя Лупула.

Однак обложені вперто захищалися.

«…Прибуття польського війська посилило Стефана. Але Сочава трималась. Козаки в стані оборонялися з надзвичайною мужністю: ні вміння, ні хоробрість угорців під проводом Януша Кемені не могли нічого вдіяти. Вилазки козаків були часті, несподівані й згубні; проводарі, втомившись, вже хотіли зняти облогу, але тут з'явився новий польський загін із Бара; його начальник — старий Гувальт присоромив союзників, обізвав боягузами й умовив довершити розпочате. Обложені продовжували оборонятися відважно, хоч їхні припаси вичерпувалися…» – писав історик Микола Костомаров.

З ним повністю погоджується історик Михайло Грушевський:

«…козаки сильно укріпили свій табор, високо висипавши вали, а під ними наробивши вовчих ям з заткненими в них косами, і там погинуло немало Поляків і Семигородців, між инших славний угорський герой капитан Мартин Неметь. Крім оборони козаки робили зручні вилазки і нераз робили великі шкоди неприятелеві. Одного разу вони здобули вже неприятельські шанці і захопили гармати, тільки не дали їм вивезти; иншим разом підійшли до бльокгаузу, з котрого обстрілювано замок з найбільших гармат і ледво чи не знищили. Але голод і недостача води, також неприятельська канонада сильно докучали їм. Коні і худоба в замку і в козацькім обозі в великій скількости здихали без паші, і сморід робив повітрє неможливим. Пробували викопати криниці, але здається безуспіху. Але не вважаючи на все стара господарова з своїми Волохами і Тиміш «в небезпеках сміливий» (як його атестує польський автор) з своїми козаками твердо тримались, сильно бились і чекали виручки від гетьмана…».

Козаки часто робили вилазки до ворожого табору – причому їх завжди очолював Тиміш. Він узагалі демонстрував чудеса хоробрості та героїзму.

«Щодня виїздив з табора з невеликою купкою людей на буланім коні, котрогодуже любив: побивав, ранив і гонив ворогів… Стріляв з лука правою рукою ілівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці з-під черева свого коня і так побивав ворогів. Аґа-скарбник, що приїздив з Стамбула від султана в справах Молдавії й їздив з капіджі-башею до Стефана, що був тоді під Сучавою, повернувся здивований джиґитовкою й сміливістю Тимофія, захоплений його юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці ні иншою зброєю, такий він був чудовий їздець: крутився на сідлі як блискавиця. Скільки жалю завдав він Полякам - значним і простим: сам оден з власної руки вбив їх кілька тисяч, як то оповідали нам люди...» – стверджував архідиякон Павло Алепський.

Сталевий характер виявила і дружина Василя Лупула – пані Катерина. Вона керувала обороною Сочави. Особисто виходила на вали фортеці, спілкувалася із захисниками, обіцяла швидку допомогу від гетьмана Хмельницького.

Про це з повагою пише Микола Костомаров:

«…Тут приїхав від польського короля уповноважений Маховський і надіслав пропозицію здати замок. Господарша зневажливо відхилила її. «Ця жінка показала тоді, — говорить сучасник, — що у неї душа вище її статі». Вона невтомно всім керувала, особисто роздавала воїнам борошно, м'ясо, напої, воду, сипала козакам гроші, підтримувала до себе любов молдаван привітністю й обіцянками, безперестанку запевняла, що їх скоро звільнять, що Хмельницький вже недалеко і скоро з’явиться в тилу ворогів…».

Тиміш надіявся, що невдовзі йому на допомогу прибуде батько. Але гетьман не міг зібрати достатньо сил для походу під Сочаву.

Син написав батькові тривожного листа – наприкінці серпня Богдан Хмельницький читав послання Тимоша з криком душевним про негайну допомогу.

Однак на це час гетьман зібрав лише 10 тисяч козаків. Інші не поспішали йти під гетьманські знамена, бо не хотіли «рятувати Тимофія».

Тиміш написав і генеральному писарю Війська Запорізького Івану Виговському, щоб той упросив гетьмана надіслати підмогу до Сочави.

Але все даремно – у Хмельницького тоді просто не було сил, щоб порятувати сина.