Глава 7. БИТВА ДРАКОНІВ

Козацьке військо блискавично рухалось вперед.

На Брацлавщині до Тимоша приєдналося 2 тисячі опришків та 2 тисячі ногайських татар. Значить, усього на Молдавію йшло майже 12 тисяч бійців.

Поблизу Ямполя полки молодого Хмельницького переправилися через Дністер.

Гетьманенко шукав ворога – і він його знайшов. Неподалік молдавської столиці Тиміш атакував 20-тисячне військо Стефана Георгіце.

Після короткого, але жорстокого бою угорці та валахи відступили до трансільванського кордону. Навіть не відступили – а просто втекли від козацької навали.

Разом із Тимошем козаками командували полковники Іван Богун та Йосип Глух. Саме вони розгромили заколотників.

Блискуча перемога козацького війська спричинила паніку і у Валахії, і в Трансільванії.

«Тепер небезпека ся ще збільшилася з перемогою бунтівників на Волощині, коли 10 тисяч козаків побило легко, з першого ж наступу 30 тисячне військо Ракоція, воєводи Валахії і нового господаря Волощини…» – писав польський підканцлєр Тшебіцький.

2 травня Тиміш зайняв Ясси і послав гінця за тестем, який сидів у Рашкові.

Здавалося, справу зроблено. Можна і додому повертатися.

Однак Василь Лупул звабив свого зятя новою авантюрою. Він запропонував Тимошу очолити похід на Валахію та знищити Матвія Басараба. І самому всістися на князівський трон.

Довідавшись про цей намір, валаський господар відправив до Тимоша своїх послів та пообіцяв великий викуп, якщо козаки відмовляться від походу.

Козацькі полковники вмовляли молодого Хмельницького не йти у похід. Тим більше, що старий гетьман не давав на це дозволу.

Однак упертий гетьманський син уже відчув смак влади. І за його спиною стояв хитрий Лупул, який підштовхував Тимоша до загарбницького походу.

Роздратований Хмельниченко грубо облаяв полковників на старшинській раді та вихопив шаблю – і поранив Богуна, зачепивши руку.

Козацькі полки виступили на Валахію. Під Фокшанами вони розгромили авангард валаського війська. У Молдавії та Валахії козаки добряче погуляли – палили, грабували, ґвалтували.

Вели себе, як люті загарбники – гірше, ніж татари.

Про це з болем душевним згадує молдавський боярин Мирон Костин:

«…Тимуш как достиг этой крепости, второго дня затеял грабеж монастырей тамошних, а поначалу стены монастыря Драгомирна разбил он из своих пушек. А уж там- то много золотых украшений и одежды дорогой разграблено было, и всех несчастных купцов, что пытались укрыться за теми стенами и бояр пограбили тоже, и бесчестили казаки их жен и девиц, словно не христиане, а поганые язычники захватили этот монастырь. А было бы у Тимуша больше времени для разбоя и грабежа, не осталось бы в округе ни одного монастыря, ни одной церкви…».

Та Матвій Басараб і Стефан Георгіце зібрали докупи всіх, хто міг тримати зброю, і отаборилися за кілька кілометрів від Тирговиште.

Тут їх і знайшли козаки. Вони ударили на ворога.

Перемога була близька, як ніколи. Та доля відвернулася від Тимоша.

Молдавські бояри зрадили Василя Лупула та перейшли на бік його ворогів. Втративши півтори тисячі вбитими, козацька кіннота відступила до свого табору.

І в цей час на козацький табір налетів страшний смерч – наче Господня кара.

Не вщухала злива, яка намочила порох. Козацькі самопали і гармати замовкли.

Запорозька братва відбивалася шаблями та голоблями, коли до табору вдерлися угорці та волохи з молдаванами.

І в цей трагічний для козацького війська час його полководець тікає з поля бою!

Тиміш та Лупул у супроводі півтисячі вершників панічно втекли з розгромленого табору – бо злякалися смерті, не вірячи в можливість відбитися від ворогів.

Так описують цю криваву битву українські історики Валерій Смолій і Валерій Степанков. Трапилося це наприкінці травня 1653 року.

Налякані Тиміш і Лупул прорвалися крізь вороже кільце і тікали до самих Ясс. Тим часом угорці та волохи вдерлися до козацького табору і кинулися на здобич. Цим відразу скористалися полковники Богун і Глух.

Вони згуртували козаків та збудували новий табір із возів. Успішно відбивалися до глибокої ночі, а потім почали відступати до молдавського кордону.

У полон до ворогів потрапив один хитрий козак, який повідомив на тортурах панам Басарабу та Георгіце – Тиміш утік, щоб привести із собою козаків і татар.

Особливо лютують ногайці, бо прагнуть поживитися за рахунок здобичі. І запорожці теж злі, мов чорти – хочуть помститися за своїх порубаних товаришів.

Ця дезінформація приголомшила обох воєвод – і молдавського, і валаського. Вони не жарт перелякалися і вирішили відступити. А козацькі полковники вивели вцілілих бійців і під прикриттям табору відійшли до Ясс.

Однак літописи повідомляють про 5 тисяч загиблих у таборі козаків та 2 тисячі взятих у полон, а потім страчених.

Ось вона – ціна полководчого таланту Тимоша Хмельницького!

Про розгром Тимоша та Лупула написав молдавський літописець Мирон Костин:

«И никто не позаботился о судьбе войска казачьего! Чтобы остался казак живым, нет! Пустились в бега предводители! И только след их простыл, и более их в таборе казачьем не видели! Но удивления достойна сила духа казачья в беде и опасности! После того как бежали их полковники, и сам гетман утек, - они не растерявшись, тут же избрали себе головного предводителя и связав свои возы, защищались и отстреливались до самой ночи. А после, ночью же, в своем лагере подожгли колючку - чертополох и возы свои, а сами же сговорившись, бросив лагерь, пешие вышли дружно как один, без лишней болтовни и споров, и так, не потеряв ни одного из них, пришли в свои земли…».

Сам же гетьман Війська Запорізького Богдан Хмельницький так розповідав московському піддячому Фоміну про молдавські справи:

«Після того Тимофій пішов до дому, а князь Василь лишився в Ясах. Але Волохи згодом зрадили й князеві Василеві та взяли собі на господарство того Стефана Ґеорґіцу, а князь Василь утік з Волоської землі до Чигрина, до мене. Жив у мене в Суботові, а жінка князя Василя з дітьми втікла з Яс до місточка Сочави, сім день дорога від Яс.