10 != 10

Перші хвилин десять я просто сидів і мовчки дивився на КЕТТІ. КЕТТІ — на мене. Точніше, не зовсім “сидів”. Напівпрозора голограма не дуже підкорялася законам нормальної геометрії й періодично трохи провалювалась крізь сидіння, після чого страшенно через це дратувалася.

— Це принизливо. — буркнула вона, вкотре смикнувшись угору. — Петрович обіцяв полагодити проєкцію ще три переходи тому.

Я мовчки затягнувся цигаркою. Мозок усе ще намагався визначити, що саме в цій ситуації було найбільш ненормальним: квантова машина, невідомий степ за вікном, чи голографічна принцеса, яка сварилася через поганий рендеринг сукні. Зрештою я вирішив поки не обирати.

— Добре. — Видихнув я дим. — Почнімо з простого. Де ми?

— Не знаю.

— Прекрасно. А коли?

— Теж не знаю.

— Тобто ти взагалі нічого не знаєш?

КЕТТІ ображено випросталась.

— Я знаю дуже багато речей. Наприклад, що ви тримаєте цигарку надто близько до кабелів емітора й маєте приблизно шістнадцять відсотків шансу влаштувати локальну пожежу. - Я повільно прибрав руку. — Але конкретно зараз ми перебуваємо у невизначеному стані системи.

— Людською мовою.

— Ми хрін зна де й хрін зна коли.

— О, так уже значно зрозуміліше.

КЕТТІ задоволено кивнула.

— Дякую.

Я кілька секунд мовчав, дивлячись на степ за склом.

— Добре. Тоді інше питання. Як ця штука взагалі рухається в часі?

— Вона не рухається в часі.

— Ага. Звісно.

— Вона рухається у чотиривимірному просторі.

Я тяжко зітхнув.

— КЕТТІ...

— Що?

— Я зараз морально не готовий до вищої математики.

— Шкода. Бо фізично ви вже всередині неї. - Вона клацнула пальцями. Прямо над панеллю з’явилася напівпрозора система координат: три звичних осі, і четверта, що йшла кудись убік під абсолютно неправильним кутом. — Люди мають дуже дурну звичку сприймати час як процес. Насправді це координата.

— Та невже.

— Так. Для емітора різниці між “три метри ліворуч” і “триста років тому” майже немає.

Я мовчки дивився на голограму.

— Це зараз мало мене заспокоїти?

— Ні. Я просто пояснюю, чому Петрович почав пити. - Вона збільшила схему. — Уявіть аркуш паперу. Для двовимірної істоти рух угору здаватиметься магією. Але для тривимірного об’єкта це звичайна координата.

— А для нас четвертий вимір — час.

— Саме так.

Я потер очі.

— Добре. Припустимо. І який тоді розмір цього вашого... чотиривимірного Всесвіту?

КЕТТІ замовкла. Потім усміхнулась. І мені дуже не сподобалась ця усмішка.

— От бачите, — сказала КЕТТІ таким тоном, яким зазвичай повідомляють людині про неминучу смерть від математики, — проблема людей у тому, що вони погано уявляють масштаб Всесвіту.

— Нє, проблема людей зараз сидить у степу в довбаній квантовій машині часу.

— Просторово-часового переходу, — одразу виправила мене КЕТТІ. — Машини часу не існує. Це ще свого часу довели Альберт Ейнштейн, Стівен Гокінг і Кіп Торн. Хоча останній потім сам же частково зіпсував людям життя кротовими норами.

Я важко зітхнув.

— А можна людською мовою?

— Можна. Загальна теорія відносності не забороняє подорожі в часі. Проблема в іншому — вона категорично не дозволяє робити це нормально.

КЕТТІ клацнула пальцями, і над панеллю з’явилася викривлена сітка простору-часу.

— Ейнштейн показав, що гравітація — це викривлення континууму. Теоретично, якщо викривити його достатньо сильно, можна отримати замкнені часові траєкторії.

— Тобто машину часу все ж можна зробити?

— Ні. Бо далі починається фізика, яка ненавидить людей. - Вона збільшила схему. — Для стабільної машини часу вам знадобляться: екзотична матерія з від’ємною енергією, колосальні гравітаційні поля, порушення причинності, і майже гарантований колапс локальної реальності.

— Звучить не дуже.

— Саме тому Гокінг сформулював гіпотезу захисту хронології. Якщо коротко — Всесвіт робить усе можливе, щоб люди не лазили по часу, як п’яні туристи по музею.

— Розумний Всесвіт.

— Надто оптимістичне формулювання - швидше параноїдальний. - КЕТТІ прибрала схему. — Петрович геніально обійшов цю проблему.

— Я вже боюсь продовження.

— Емітор не “рухає” вас у часі. Він переводить систему в стан квантової невизначеності й дозволяє простору-часу самому “обрати” нову конфігурацію.

Я кілька секунд мовчав.

— Тобто ми не їдемо крізь час?

— Ні. Ми тимчасово перестаємо мати чітко визначене положення у чотиривимірному просторі.

— Це звучить ще гірше.

— Бо це і є значно гірше.

Вона задумливо нахилила голову.

— Якщо спрощувати максимально грубо: машина часу — це маячня для фантастів. А от квантова катастрофа, яка перестає точно знати де й коли ви перебуваєте — це вже значно ближче до реальної фізики.

— Мені здається, зараз ти дуже дивно використала слово “реальна”. Тож, може повернкмося до наших "баранів"?

КЕТТІ образливо підібгала губи, після чого над панеллю почали одна за одною спалахувати формули.

— Вік вашого Всесвіту приблизно тринадцять цілих і вісім десятих мільярдів років. Через космологічне розширення радіус спостережуваного Всесвіту становить близько сорока шести з половиною мільярдів світлових років.

— “Вашого” Всесвіту?

— Не перебивайте, я рахую.

У повітрі з’явилась напівпрозора сфера. Потім ще одна. Потім усе це почало викручуватись у якусь геометричну хєрню, від якої в мене одразу заболіла голова.

— Для тривимірного простору об’єм сфери обчислюється доволі просто. Але нас цікавить чотиривимірний об’єм простору-часу.

Посеред салону загорілась формула:

"V = ½π²r⁴"

— Це об’єм чотиривимірної сфери.

— КЕТТІ, я гуманітарій.

— Неправда. Ви просто ледачий. - Вона клацнула пальцями, і цифри побігли одна за одною. — Якщо взяти приблизний радіус спостережуваного Всесвіту й перевести його у просторово-часову метрику... - Вона замовкла на секунду. — ...то отримаємо об’єм приблизно...