Перекур на узбіччі

Перші кілька секунд я взагалі не зрозумів, що сталося. Мозок уперто намагався приліпити побачене до чогось знайомого: до туману, до поганої дороги, до якогось закинутого поля за містом.

Не виходило. Дорога просто зникла.

Ще секунду тому під колесами був асфальт. Я навіть пам’ятав білу розмітку попереду й облуплений відбійник праворуч. А тепер ренджик стояв посеред рівного, як стіл, степу.

Я машинально озирнувся назад. Позаду теж нічого не було. Ні сліду шин. Ні дороги. Наче її ніколи й не існувало.

Лише суха трава до самого горизонту.

Я ще трохи посидів, стискаючи кермо, поки до мене повільно доходила одна дуже неприємна думка: це не “нас кудись занесло”, це “десь” тепер і є весь навколишній світ.

У салоні стояла дивна тиша. Двигун працював рівно, дизель тихо тарахтів, але все інше наче зникло. Не було звичного міського фону, до якого настільки звикаєш, що перестаєш помічати: далекого шуму траси, якогось собаки, літака, людей, навіть банального гулу проводів. Нічого цого тепер не було. Лише вітер терся об кузов.

Я повільно видихнув.

— Та ну на...

Голос прозвучав якось глухо, ніби степ одразу його проковтнув. Руки почали трохи тремтіти. Не від страху навіть. Швидше від того дивного стану, коли організм уже зрозумів, що ситуація погана, а мозок ще намагається вдавати адекватність.

Я вихопив телефон. Мережі не було. Не “одна поділка”. Не “нема інтернету”.

Взагалі нічого. Наче мобільний зв’язок у цьому світі ще просто не вигадали.

GPS теж мовчав. Компас на панелі повільно крутив стрілкою по колу, ніби сам не розумів, де тепер північ. Я кілька секунд тупо дивився на нього, після чого виліз із машини. Повітря вдарило в лице сухим теплом.

Дивне відчуття. Ніби все навколо було справжнім рівно настільки, щоб я не міг прокинутися.

Я обійшов ренджик по колу, сам до кінця не розуміючи навіщо. Мабуть, мозок просто шукав хоч щось нормальне. І машина справді була єдиною нормальною річчю в радіусі кількох кілометрів.

Той самий старий Range Rover. Подряпані дверцята. Бруд під арками. Криво прикручений номер. Навіть шматок засохлого болота на порозі залишився той самий, який я помітив ще у дворі Степана Петровича.

Наче вся реальність навколо здуріла, а ренджик вирішив лишитися єдиним адекватним об’єктом у Всесвіті.

Я сперся ліктем на дах і закурив. Цього разу руки тремтіли вже помітно сильніше. Дим повільно потягнуло вітром убік степу. Я дивився на нього й намагався мислити логічно.

"Добре. Припустимо, старий не брехав. Припустимо, ця іржава дизельна домовина справді щойно провернула якийсь квантовий фокус. Тоді де я? І коли?"

Оце “коли” чомусь лякало навіть більше. Бо місце — то ще пів біди. Місце хоча б існує. А от час... час — штука значно паскудніша. Можна опинитися посеред степу. А можна опинитися посеред степу років так за двісті до винаходу туалетного паперу.

Я глибоко затягнувся.

— Та ні. Це ... якась.

Ренджик у відповідь тихо клацнув охолодженим металом.

— От і я про те.

У салоні коротко пискнув бортовий комп’ютер. Я аж сіпнувся. Кілька секунд тому я був готовий поклястися, що вся електроніка тут уже здохла.

Екран на панелі світився тьмяним синюватим світлом. Посеред нього висів напис:

“ВИЯВЛЕНО НЕПРОЧИТАНЕ ВІДЕОПОВІДОМЛЕННЯ”

А трохи нижче:

“лошара_відкрий_мене_нарешті!!!!111!!.avi”

Я мовчки втупився в монітор. Потім повільно підняв очі до неба. Потім знову на екран.

— Нє, ну дід реально виганяється.

Я відкрив дверцята й заліз назад у салон.

Усередині все ще пахло старим дизелем, пилом і нагрітою електронікою. Дивно, але саме цей запах зараз трохи заспокоював. Наче поки ренджик лишався ренджиком, світ остаточно не розвалився.

На екрані продовжував блимати файл.

“лошара_відкрий_мене_нарешті!!!!111!!.avi”

— Та йди ти...

Я ткнув пальцем у кнопку відтворення. Екран кілька разів мигнув. Потім зображення стабілізувалося.

Степан Петрович сидів перед камерою в тій самій одежі, в якій я бачив його якихось... я навіть уже не знав скільки часу тому. Позаду нього виднівся гараж, завалений інструментами й якимись схемами. Камера стояла криво, тому половину кадру займала стеля.

Кілька секунд він мовчки дивився кудись убік. Потім нахилився до камери.

— О, запустилось. Прекрасно. Якщо ви це дивитесь — вітаю. Ви лох.

Я тяжко зітхнув.

— Дякую, блядь.

— Для початку: не панікуйте. Паніка ще ніколи не допомагала квантовій механіці. Хоча, якщо чесно, квантовій механіці вже мало що може зашкодити.

Він поправив окуляри.

— Якщо коротко, то проблема у вас тепер одна: емітор працює.

— Та невже? - буркнув я.

— І працює він значно гірше, ніж я вам брехав у дворі.

Я мовчки затягнувся цигаркою.

— Принцип невизначеності — штука дуже образлива. Особливо коли намагаєшся зробити з нього двигун.

На екрані з’явився якийсь кривий графік, намальований маркером на шматку картону.

— Є два режими роботи емітора: визначений і невизначений.

— Господи...

— У визначеному стані ви знаєте або час, або координати.

Він підняв палець.

— Але не радійте завчасно. У такому стані ви не знаєте, КОЛИ ця паскуда спрацює.

— Тобто? - От тепер мене починала накривати паніка.

— Тобто емітор може активуватись:через хвилину, через рік ,або під час сексу.

Я поперхнувся димом.

— Останнє особливо неприємно. Повірте моєму досвіду.

Я повільно опустив цигарку.

— Ні. Ні, я не хочу знати.

Степан Петрович сьорбнув щось із металевого кухля. Він меге чув, і небачив, так як був лише записом.

— Другий стан — невизначений. Це коли ви не знаєте ні де перебуваєте, ні коли. Але є плюс: у цьому режимі емітор можна запускати вручну. Квантова механіка — це наука про те, що Всесвіт ненавидить конкретику.

Степан Петрович ще кілька секунд мовчки дивився кудись повз камеру, ніби сам уже шкодував, що взагалі записав це відео. Потім важко видихнув.