dx·dp ≥ h/2

Що ви знаєте про квантову механіку? Варіанти відповіді:

а) щось таке чув на ютубі;

б) це новий наркотик?;

в) це фізична теорія, яка пояснює закони руху та взаємодії в мікросвіті.

Якщо ви обрали варіант “в” — вітаю. Ви нічого не знаєте про квантову механіку. Втім, вам пощастило. Бо люди, які знали про неї занадто багато, зазвичай закінчували погано...

Прокинувшись зранку, я автоматично потягнувся рукою до цигарок. Організм ще не встиг остаточно повернутися до життя, мозок працював приблизно на рівні вареної картоплини, а от нікотинова залежність уже функціонувала на повну потужність.

На жаль, Всесвіт, як завжди, поставився до моїх потреб без особливого ентузіазму — пачка виявилася порожньою.

Я струснув її. Потім ще раз. Потім заглянув усередину, ніби там міг матеріалізуватися хоча б один недопалок.

Марно.

— Та блядь... — підсумував я результати наукового експерименту.

Довелося лізти в заначку. Десь між пачкою старих батарейок, викруткою без ручки та квитанцією за газ за 2018 рік лежав пакет із тютюном. Порившись на столі, я знайшов учорашню газету й уже зібрався скрутити самокрутку, коли погляд випадково зачепився за дивне оголошення.

“Продам квантовий автомобіль. Терміново. Недорого.”

Я перечитав двічі.

Потім втретє...

Після чого уважно перевірив, чи не переплутав випадково тютюн із чимось значно цікавішим. Ні, не переплутав. Оголошення нікуди не зникло. Нижче був номер телефону.

А я, треба визнати, уже давно мріяв купити машину. Не нову, звісно. На нову в мене були гроші хіба що в теорії, та й то за умови глобального економічного колапсу. Але на якийсь старенький позашляховик “для душі” я таки відклав кілька “кусочків капусти”.

Настільки дивне оголошення просто не могло бути випадковим. Або це був геніальний маркетинг, або шизофренія. У будь-якому разі мені стало цікаво.

Я набрав номер.

— Алло? — одразу відповів старечий голос.

— Доброго дня. Я щодо... квантового автомобіля.

На тому кінці настала коротка пауза.

— А. Нарешті. Я вже думав, ніхто не наважиться.

Не знаю чому, але після цієї фрази треба було класти слухавку. Натомість ми домовилися про зустріч.

***

Мене зустрів невисокий літній чоловік у товстих окулярах. Виглядав він як типовий викладач фізики, якого життя морально добило ще десь у середині дев’яностих.

— Доброго дня. Степан Петрович. — простягнув він руку.

— Ярослав.

Рукостискання в нього було сухе й напрочуд міцне.

— Ходімо. Оглянете машину.

Обіцяним дивом техніки виявився старий армійський Range Rover. Побачивши його, я навіть трохи розчарувався. Під час війни ми з хлопцями таких машин натягали з Європи десятками. Надійні, прохідні, жерли дизель, масло, нерви й гроші приблизно в однакових пропорціях. Але в цього був один нюанс.

Уся задня частина салону була зайнята якимось механічним страховиськом: товсті кабелі, металеві кільця, дивні блоки охолодження, старі совкові тумблери поруч із сучасними моніторами.

І посеред усього цього неподобства — екран комп’ютера, на якому повільно блимав напис:

“КВАНТОВА НАВІГАЦІЯ АКТИВНА”

— А це ще що за хєрня? — чесно запитав я.

— Квантовий двигун.

— Тобто?

— Працює за принципом невизначеності Гейзенберга.

Я фиркнув.

— Ага. Звісно. А запас ходу який? До найближчого психдиспансеру?

Але Степан Петрович навіть не посміхнувся.

— Ви ж знаєте, що неможливо одночасно точно визначити координату та імпульс частинки?

— Я гуманітарій.

— Брешете.

Я зітхнув.

— Добре. Колись складав фізику.

— Тоді вам буде простіше зрозуміти, чому ця машина — жахлива ідея.

Він постукав пальцем по металевому корпусу установки.

— Будь-який рух — це імпульс. Будь-яке місцезнаходження — координата. Всесвіт не дозволяє одночасно знати обидва параметри абсолютно точно.

— І?

— Ця машина використовує саме це обмеження.

— Для чого?

— Для руху.

— І куди вона їде?

Степан Петрович похитав головою.

— Це неправильне питання. Правильне питання — коли.

Я мовчки дивився на нього.

— Ми не можемо одночасно точно знати, де перебуваємо і коли саме здійсниться перехід. Якщо задаємо координати — втрачаємо час. Якщо задаємо час — втрачаємо координати.

— Стривайте. Тобто...

— Якщо ввести точні координати — машина доставить нас саме туди.

— Ну це вже щось.

— Але ми не будемо знати, коли прибудемо.

— Наскільки “не будемо”?

Степан Петрович задумався.

— Теоретично — від кількох наносекунд до теплової смерті Всесвіту. Настільки, що різниця між “ще не” і “вже давно” перестає мати фізичний зміст.

Я кілька секунд мовчав.

— Ви зараз спеціально говорите як шизофренік чи це побічний ефект науки?

— Це побічний ефект причинності.

Я нервово хмикнув.

— Добре. А якщо ввести час?

— Тоді ми точно знатимемо момент прибуття.

— А місце?

Він помовчав кілька секунд.

— Це вже як пощастить.

Запала тиша. Десь у дворі гавкнув собака.

Я ще раз оглянув машину: старий Range Rover, іржаві пороги, подряпаний кузов... І квантова установка, здатна, зі слів діда, поламати причинно-наслідковий зв’язок. Нормальний, в принципі, день.

— Це якась маячня. — нарешті сказав я. — Такого не може існувати.

— Я теж так колись думав.

— І що змінилося?

— Перший запуск.

— І як пройшов?

Степан Петрович поправив окуляри.

— Мене вмуровало в бетонну стіну підвалу фізичного факультету.

Я засміявся. Він — ні. І саме це мене трохи насторожило.

— Половину лівої ноги довелося ампутувати. — спокійно додав він. — На щастя, не мені.

— Що значить “не мені”?

— Іншому аспіранту.

Після цього сміятися вже не хотілося. Я ще раз подивився на дивний механізм позаду сидінь.

— І ви хочете сказати, що ця штука реально працює?

— На жаль.

— А як ви взагалі контролюєте... це?