2

Горить червоне. Поряд вимальовуються дві кралі в костюмах відьом. Одна висока, чорнява, струнка. У чорних шкіряних коротких шортах та сітчастих панчохах. У неї в руках голова гарбузового Джека. Друга — пухленька миловидна білявка в синьому ковпаку і такому ж плащі, червоних ботфортах і з мітлою. Обидві мають мейкап у тему вечора.

Антін штовхає Романа ліктем під бік і вказує очима на дівок. Каже йому на вухо: «Ану зніми нас». І до дівчат англійською:

 — Привіт, відьми! Як долетіли?

Білявка сміється. Чорноока лише розтягнула зневажливо правий кутик вуст. Антін встряє між дівчатами.

— А зробімо фото на згадку? — каже він і обіймає дівчат за талії руками.

Білявка сміється. Чорнява прибирає його руку. Вона дивиться прямо в об’єктив камери Романа. А йому здається, що зазирає в його душу. Мороз проймає хлопця, та він не може відвести очей від того погляду.

— А ви звідки, gays? — питає білявка.

 — З України, — відказує Антін.

 — А у вас там відьми є? — заливається вона.

— Є! Та всі симпатичні відьми сьогодні гуляють Лондоном!

Білявка з Антіном вже позують на мітлі. Антін гукає Романа. Той на автоматі робить кілька знімків. Загоряється зелене. Людська лавина рушає і забирає із собою чорнооку відьму. Антін кричить:

— Хапай її, пішли до пабу!

Роман його ніби й не чує. Він прямує за нею, напружено вчепившись очима в її силует. Антін махає на товариша рукою і продовжує обійматися з білявкою. Схоже на те, що трусами навиворіт йому буде кого вражати.

Дівчина звертає на невеличку вуличку, людей стає менше. Роман невідривно слідує за нею. Потім знову поворот, і вони вже в малолюдному і слабоосвітленому провулку. Дівчина різко розвертається і дивиться на Романа. Він невпевненою англійською запрошує її приєднатися до друзів у пабі. 

— Вони мені не друзі, — чує Роман чисту українську. Дивується неймовірно.

— О! Ти з України?

— Ні, — відповідає і опускає гарбузового Джека на землю. 

— Але ж ти говориш нашою!

Чорноока посміхається — і Роман розуміє, що вона не розтуляла рота. Його проймає страх.

— То я тоді піду собі, — каже хлопець, та вона вже стоїть біля нього. Бере за руку.

 — Куди ж ти зібрався? Так довго йшов! — каже дівчина, і Роман полегшено зітхає — то йому, мабуть, здалося, думає собі. — Бабуся моя з Конотопу, а я тут народилася.

 — Ну то що, підемо до пабу?

— Не можу, — загадково посміхається красуня, — я маю справи.

— Які? Можливо, я допоможу?

— Може, й допоможеш, — краля заходить Роману за спину, різко заламує йому руку, — я голову нову шукаю! Твоя якраз згодиться!