Глава 12

Цю дорогу він запам’ятав. Дуже добре запам’ятав, бо... Трясця! Який же він слабкий! Який же він нікчемний! Карл ледве осилив цю дорогу, а вони ж лише зробили два переходи, а між ними їхали в авто, яким кермувала Рута! Він навіть кермувати не може! Він ледве не впав, коли пересаджувався в те кляте крісло і Руті довелося йому допомогати!

Карл був такий злий на себе, що навіть не помітив будинку, в якому вони зупинилися! Тобто, будинок він помітив, але не звернув уваги ні на кількість кімнат, ні на їхнє оздоблення... Рута залишила його на кілька хвилин, певно душ приймала, бо зазирнула до його кімнати з вологим волоссям і в халаті.

- Карле, я набрала тобі ванну, - тихо промовила вона, поки він боровся з цим клятим корсетом, що на диво боляче вп’явся в шкіру. У відповідь він лише кивнув, бо через цю злість... лють не довіряв власному голосу. Лише почув, що вона пішла, Карл видихнув і покотився до рюкзаку із своїми речами

- Допомогти?.. - спитала Рута, коли він нарешті помітив її в цьому клятому дзеркалі.

Ну от навіщо таке велике дзеркало у ванній?! Він зовсім не радів, бачачи своє понівечене тіло!

Особливо - коли перелазив із крісла і згадував той малюнок, який колись намалювала Рута...

Тепер вона стояла позаду, і, здається, вже шкодувала, що запропонувала допомогу. Але дорога й справді вимотала його настільки, що…

-  Так, -  кивнув Карл, бо йому дійсно була потрібна допомога, хай як він не хотів це визнавати.

І, здається, він не дихав, поки вона наближалась, ставала на коліна поруч із ванною, забирала в нього з рук мочалку і підносила її до його плечей.

-  Мені не огидно тебе торкатися. Справа в іншому, -  тихо проговорила Рута.

І він -  вперше за весь цей час -  відчув себе... чоловіком, а вона ж лише провела мочалкою (навіть не рукою!) по його плечах до спини.

-  В чому? -  спитав Карл, аби перемкнути увагу.

-  В тому, що не можна бажати чужого чоловіка. Не можна торкатися. Бо... не можна, -  відповіла Рута і він відчув її дихання своєю шкірою -  настільки близько вона була, а мочалка все наближалася до його поясниці, і...

Вона раптом зітхнула.

- Шрами? - закрив очі, вгадав він

- Щоразу, як бачу їх...

- Що? - стиснув зуби, спитав Карл, готуючись до...

- Згадую... знову бачу як тебе затягує і будівля падає,- видихнула Рута, притулилась лобом до його плеча, вдихнула і відсторонилася

- А свого можна? - повернув до неї голову, спитав він

- Що? - нахмурилась Рута, ці очі, такі зелені зараз, почервонілі щоки, це пасмо, що від вологи закрутилось на її шиї... - Карле, я тебе не...

Він не дав їй договорити, обійняв долонею обличчя і поцілував. Дівчина шумно вдихнула і вже він відчув її долоні на власній шиї, а тому посміхнувся, поглиблюючи цілунок, але Рута відсторонилась

- Квіточко... - майже простогнав Карл

- Вода охолоне і тобі краще не бути довго без корсету

І так, вона втекла. Втекла від нього... втекла з кімнати... Але він був настільки ошелешений відчуттям її близькості, все ще відчував смак їхнього поцілунку і...

- Можливо, ще є шанс,- тихо проговорив Карл сам собі і мимоволі посміхнувся

- Руто? - виїхавши з ванної, покликав він, раптом перелякавшись, що вона знову втече і сховається від нього

- Прямо і направо,- відгукнулася вона і Карл видихнув з полегшенням

- Привіт,- ніяково привітався він, чомусь розгубившись

- Привіт,- так само ніяково і розгублено відповіла Рута, а потім жестом запросила його до столу,- вечеря?

- Тільки якщо з тобою,- кивнув Карл і під’їхав ближче. Вона кивнула і сіла навпроти нього. - В тебе є зв'язок з мамою?

- Ні, але вона вийде на нас, коли стане безпечно,- відповіла Рута і Карл кивнув, нервово граючи виделкою. Він за весь цей час взагалі вперше про це заговорив, але вона знала, відчувала на скільки насправді він крається через це все. - Яка вірогідність, що Монті буде співпрацювати з ранарами?

- Ти думаєш, що це дійсно він? - здивовано перепитав Карл

- Так

- Чисто теоретично,- почав він,- якщо я мертвий...

- Зниклий,- виправила Рута і той здивовано на неї глянув,- мало хто знає, що Дюк тебе знайшов, під завалами тіл не знайшли, тож...

- Ніхто не загинув,- з полегшенням договорив Карл, але потім якось дивно глянув на Руту

- Я казала, що маю надію

- Кому? - майже рикнув він, знову переживаючи той спалах страху і безпорадності

- Монті, ми зустрілися на одному з вечорів і... це був він

- Чи була з ним Аде?

- Ні

- А про Корі щось знаєш?

- В Південних землях її немає, скоріш за все, вона на Полотні