Глава 5

- Руто, може все ж відпочинеш? - тихо спитав Дюк

- Зі мною все добре,- відмахнулась та і вчергове протерла лоб матері, що вже третій день була в гарячці

- Я побуду з нею, йди відпочинь

- Ви можете заразитися від неї,- зауважила дівчина, що всі ці три дні нікого не підпускала до матері. Навіть Карла, від знервованості якого страджали абсолютно всі в Фортеці!

- Я з Яві, Руто,- підходячи ближче, проговорив він

- Я знаю,- відповіла та, потім видихнула і кивнув на його шию проговорила,-

- Мама казала, що цей хребет видно з вікна батьківського дому моєї бабусі і... коли вона носила мого батька, то так сильно сумувала за домом, що...

- ... цей хребет з'явився на шиї її немовля,- договорив Дюк

- То це правда?

- Мама так розповідала, але потім тато завжди додавав, що ця пляма з'являється в усіх в її родині, символ роду

- Хребет?

- Гори

- Все одно красиво

- Так, твоя мама дуже любила цю історію

- Так, мені вона її теж розповідала... а... у вас ще є діти?

Дюк завмер від несподіванки, але швидко опанував себе, підтягнув стілець і сів у ногах ліжка Магури.

- Син....мав бути,- видихнув він,- але дитина померла при народженні

- Завжди мріяла про молодшого брата,- відсторонено проговорила Рута і повернулась обличчям до нього. - Він би був молодшим?

- Так. Я кохав твою маму і... я б їй не зрадив, якби не дозволив себе обдурити

- То ви все ж знали?

- Не був певен

- Схоже на історію батьків Карла. Справжніх

- Він розповідав?

- Ні, не він

- Він гарний хлопець

- В мене гарний смак. Певно то від мами,- додала вона і Дюк мимоволі посміхнувся. - Рада знайомству... тато

- Навзаєм, доню 

- Розкажи мені про маму, якою вона була дитиною?

- Сонячною,- посміхнувся від спогадів Дюк,- як промінь: тепла, весела, яскрава, дуже схожа на тебе

- Мама? - перепитала Рута зараз, як ніколи, схожа на ту дівчину, що він пам’ятав з дитинства

- Так,- видихнув Дюк

- Але... ти наче іншу людину описуєш! - хмуро викрикнула Рута і кинула погляд на матір

- Діти дорослішають

- І народжують дітей, які їх ламають,- видихнула вона, закрив очі

- Руто, ні! Магура...

- Була щаслива, весела і сонячна! До моєї появи! Та я її посмішку порахувати можу! Точніше, кількість... тобто, скільки разів я її бачила! А сміх то взагалі... А ти кажеш...

- Це не через тебе! - з силою проговорив Дюк. - Не через тебе, сонце,- повторив він. - Це я, це все був я

- Не кажи так, ти не знав,- втомлено буркнула Рута

- Скоріш, не хотів знати

- Мама казала, що коли приходила до тебе, то зустріла твою дружину

- Я не знав тоді, що вона приходила

- Бо мама надто горда, аби просити.

- Завжди,- тихо гмикнув Дюк і Рута посміхнулась у відповідь. - Йди відпочинь, я побуду із нею

- Та зі мною все добре!

- А з Карлом - ні

- Що з ним? - ахнула та і аж зблідла від хвилювання

- Нервує так, що від нього вже всі ховаються! І коли я кажу “всі”, то я це і маю на увазі

- Навіть Монті?

- Він перший втік,- гмикнув Дюк

- О... - розгублено видихнула Рута

- Поговори з ним, будь ласка,- посміхнувся їй він. Дівчина кивнула, ще раз глянула на маму,- я побуду з нею. Йди,- повторив Дюк, видихнув, Рута все ж встала і доволі швидко вийшла з кімнати.

- Нарешті! Що це з тобою було?!

- Похмілля,- буркнула Магура, чомусь вважаючи, що вона прокинулась на його дивані після того, як він забрав її з того бару

- Магуро, яке, з біса, похмілля?! - крикнув Дюк. - Ти ледве не згоріла від лихоманки!

- Буває,- байдуже гмикнула та, з подивом роздивляючись в кімнаті

- Магуро, я зараз викличу всіх відомих мені лікарів, а їх багато!

- Чого ж ти досі нікого не покликав? - спитала та і сіла, а потім повернулася аби встати

- Куди?!

- Кудись... туди...

- Магуро! Трясця, що з тобою?! - Дюк схопив її за плечі і... Маг нарешті все згадала

- Де Рута?

- Я її до Карла відправив, бо він там... З нею все добре і... дякую, що розповіла їй... про мене,- ніяковіло додав він і прибрав руки