Епілог

Епілог

Підвальне приміщення стрімко руйнувалося. Тіло Гете Крайсберга роз’їдала кислота, під місцем, де він висів, тепер розтікалася буро-коричнева пляма. Разом із плоттю розкладалося і його збочене бачення світу.

Продавчиня все ще лежала мертва, коли Нік і Моріс Кобейн вийшли назовні, залишаючи позаду кіптяву, сморід і чорний дим.

Поліція не поспішала на звук того пострілу. Що ж… Занадто багато зброї в місті. Надто багато божевільних. Але на пожежу — приїдуть.

Полум’я злиже все, що зроблено. Очистить, як уміє.

Дверну ручку офіцер протер хустинкою. Навколо — ні душі. Можливо, люди й почули щось, розбіглися.

Чоловіки мовчки покидали місце пригоди. Як тільки знову відчули в собі сили — перейшли на біг. Бігли довго, залишаючи позаду магазинчик з трупом жінки.

Кобейн зупинився першим. Він сів на лавочку на трамвайній зупинці. У руці журналіст усе ще тримав пристрій для ідентифікації специфічно-активних громадян. Екран продовжував блимати, якимось чудом працював.

Холодний вітер колошматив запущене волосся Бігуна, воно падало на його витріщені очі.

Знесилений Нік Рімм сів поруч і запитав раптом:

— То ж як тебе все-таки звуть? По-справжньому?

З неба знову почав падати сніг, цього разу повільно і зовсім по-зимовому.

Бородатий дістав сигарету, відразу ж впустив її на асфальт. Без поспіху підняв, примружившись закурив, смакуючи мить. Руки все ще тремтіли.

— Знаєш, що таке тріада, малий?

— Китайська мафія?

— Глибше. Архетип. Жертвоприношення у триголовому обличчі. Три герої, одна душа, різні маски. Збігів же не буває. Правда?

Патрульний подивився на журналіста уважно. Без подиву збагнув, що Бігун божевільний. Можливо — завжди таким був. Ще до їхнього знайомства.

Нік нарешті зміг вдихнути носом холодне повітря. Закашлявся. Жарознижувальні таблетки, наче як, ще діяли.

— Про що ти зараз говориш? — спитав він, але не очікував відповіді, не відчував інтересу.

— Я ім’я своє тобі щойно назвав, бісів живодер. Але ти ж не слухаєш.

І більше нічого не додаючи, журналіст різко підвівся і пішов геть. Швидко розчинявся серед пішоходів, не обертаючись назад, не розпрямляючи згорблену спину, яка ще недавно, здається, була цілком рівною.

…Нік Рімм повернувся додому десь через годину. Він залишився сидіти на лавці й спостерігати за самотніми сніжинками, коли Моріс Кобейн, не прощаючись, пішов. Обидва розуміли, що сказати нічого. Тепер їх пов’язує один секрет на двох; угода про абсолютне обопільне мовчання, здавалося, була очевидною.

Патрульний зайшов до квартири вже без страху. Він одразу стягнув білі простирадла з накритих дзеркал. І там більше не було покійної Соні.

Офіцер патрульної служби Нік Рімм довго вдивлявся у власне відображення та намагався прислухатися до своїх думок. Хотів зрозуміти, що саме змінилося в душі.

Жодних примар чи чудовиськ у дзеркалах патрульний більше не бачив. Тому що справжній монстр вже встиг народитися в ньому самому. Ще поки мовчазний, непомітний, але повсякчас присутній.

Йому сподобалося стріляти в людей. Він почав розуміти, про що говорить старина Монк, коли озвучує жорстокі фантазії.

Нік Рімм з’їв кілька таблеток, провалився в глибокий сон і спав майже добу. Не було мук совісті чи жалю, трупів, які переслідують його уві сні. Тільки порожнеча.

А на початку наступного тижня офіцер Рімм вийшов на роботу і почувався цілком добре.

📖 Ти дочитав. Це вже означає щось. Лайк — твоя подяка. Коментар — твоя сповідь. А мовчання? Ну… воно дорого коштує. Не мені — тобі.👁️