Глава 12

Глава 12

Як тільки маленький чоловік мертвий на своїх дротах — тиск на голову відступив. Вони знесилено впали й тепер лежали на холодній підлозі, втративши лік часу. Здатність мислити повернулася лише згодом.

Це був кінець.

У повному мовчанні Нік насилу встав і повільно підійшов до вбитої істоти. Бігун намацав на стіні важіль, потягнув його. Підвальне приміщення наповнилося блідим світлом.

Чоловік. Досить старий і виснажений, замість живота у нього була велика впадина, стирчали ребра. Замість очей у стелю сліпо дивилися опуклі чорні лінзи.

Червоне світло погасло в них. Дроти обвивали голову, хребет і спину. Довкола стояли різні прилади, маленький екран, декілька вузлів з товстих і не дуже кабелів.

На столі Нік побачив пристрій. Сучасний, без кнопок чи сенсора. Поліцейський підійшов і машинально взяв його в руку. Диктофон запрацював сам, напевне відреагував на дотик. З динаміка, вбудованого в корпус, пролунав рівний голос. Він майже не відрізнявся від того, що донедавна торкався мозку патрульного.

«Записую на випадок, якщо все провалиться. І якщо цей запис відтворюється — я мертвий, а мій притулок розкрито.

Маю великі надії, що на момент моєї смерті слухачів цього запису буде багато.

Я — Гете Крайсберг. Без зайвої скромності можу заявити, що є провідним фахівцем психіатрії сьогодні. Так, саме в глобальному сенсі. Психоневрологія — моя найсильніша пристрасть, я був наймолодшим магістром в академії, ніхто не зміг приборкати мій допитливий розум і високий інтелект. Так само було, коли я почав працювати, мене оточували суцільні дурні. Пошукайте в інтернеті ім’я. Хто б ви там не були.

Поки я організовував новаторські дослідження, колеги борсалися в давно вивчених темах і поняттях. Вони мертві у своїх ідеях. А мене завжди приваблював контроль. Абсолютний. Правда в тому, що я ненавиджу цих обивателів, мені неприємний соціум і примітивний маленький світ людей.

Мені чужий цей перекручений спосіб життя, споживацтво, толерантність... Так було завжди. Я не хотів навчати наївних кретинів в інституті, не хотів писати книги. Я — дослідник. Вони уникали мене, намагалися заткнути рота та зв’язати руки. Не вдалося.

Те, що зараз відбувається в цьому невеликому районі — робота всього мого життя.

Я витратив море зусиль та грошей, щоб перетворити власне тіло і розум у ментальну зброю. Як вони називають просвітлених? Специфічно-активні громадяни? Ага. І до реєстрів вносять, тому що бояться нас.

Мені окреме задоволення приносить уособлювати страхи жалюгідних щуриків.

Години тренувань, постійне життя в тіні... Хоча який сенс це говорити, якщо мене слухають мурахи? Або таргани на людських ногах, раби? Як ще назвати того, хто мене убив? Я ж побуду терплячим, скажу простою мовою. Тепер нарешті я відчуваю інших. Емоції, почуття, пориви, пристрасті. Звучить інтригуюче, хіба ні? Ні, для твердолобих обивателів це не може бути цікавим.

Я блукаю крізь порожнечу інформаційних полів і легко смикаю за ниточки, що виходять із голів простих смертних... Спершу я маніпулював. Мій контроль був майже абсолютним, влада відчувалася. Потім я подумав: чому б не зробити цей світ трохи кращим? Так багато слабких і непотрібних. Різного сміття… Мудрець минулого сказав: «Того, хто падає — підштовхни»… І я штовхаю, штовхаю, ШТОВХАЮ — кожного дня, щогодини!
   
Процес чищення – захоплює. Я обхопив невидимими обіймами цей шматочок міста, всіх, хто живе тут. Тьмяні і яскраві, великі й примітивні маленькі... Неймовірно багато видів людського розуму.

Я створив умови-фільтри. Виживе тільки найстійкіший, справді сильний. Всі нестійкі повинні померти, вони не потрібні. Просто жевріють, як неповноцінні тварини, що давно відійшли від власної суті. Купують модифікатори, хочуть покращити тіло. Цим чинять скверну щодо прогресу. Такі люди не заслуговують на блага нашої ери.

Якщо вже видозмінюватись, підійматися на наступну сходинку — то радикально. Комплексно. Так, як це роблю я. А не зі страхом і соромом в очах, як нам нав’язує світ.

Вільній людині не потрібні реєстри. Їй потрібен лишень власний мозок. І трохи гострого металу під шкірою.

Я ненавиджу світ за його фальшивість. У стародавні часи все так і було — слабкі не виживали. Розвиток сучасного світу дає шанс прожити життя гнилим нікчемам. Сьогодні всі стоять в одному ряду. Всі психічно нестабільні, слабовільні, нестійкі — знищать себе. Своїми руками, або чужими. Решта — переживуть. Хто житиме — матиме шанс усвідомити правду. Стати кращим. Вагомішим.

Я стискаю кулак, чергова хвиля чистить частину людства. Район за районом, квартал за кварталом, будинок за будинком — я дістануся до контролю над містом та перетворю його на власний ідеальний експеримент. І моє ім’я ще згадають. Гете Крайсберг.

Але поки я живу в цьому підвалі. Через нові особливості тіла, я погано переношу світло. Це тимчасово. Виживати зараз мені допомагає мила продавчиня.

На жаль, не можу сам себе обслуговувати, і мені потрібна пара робочих рук. Правда, на те, щоб контролювати її волю повністю, йде вкрай багато сил. І вона не зможе повноцінно захистити мене від нападу у випадку чого.

У цьому й полягає моя проблема. Часом мені не вдається утримувати розум людей, клубки їхніх думок вислизають. Мені буває важко сконцентруватися, не завжди вистачає потужності. Занадто багато всього.

Навряд чи хтось зможе перешкодити мені. Єдина людина, чиї думки лоскочуть і турбують мене — детектив Ніколас Даймонд. Ще один лицемірний носій форми. Впевнений, що знайду спосіб вплинути на нього. Знайду ту тріщинку, крізь яку зможу заглянути до душі. Тому що буде дуже прикро, якщо мене знищить саме він і знайде цей запис. Це ж не ти мене зараз слухаєш, Даймонде? Ну… Неважливо. Шановний слухачу, у мене для тебе все одно є сюрприз.