Глава 11

Глава 11

Рідний район. Зовсім недалеко — дім. Змінена Соня, що хоче розчавити його серце страхом. Мертва оранжерея зі здохлими механічними цвіркунами.

Дзеркала з простирадлами. Їх потрібно розбити. Взяти до рук гострі уламки. Вийти на вулицю.

Стоп.

«Чому стоп? Ти все вірно думаєш».

…Журналіст цей недороблений. Що саме і де він пише? Чого поводиться як кретин? Тхне як мокрий тхір. Бидло. Заїхати б йому у скроню. Щоб здох. Як і той сраний детектив у мотелі. Трісь — і все.

«То й убий його».

А може й уб’ю. Все одно він живе як скотина.

Стоп!..

Офіцер ловив себе на руйнівних думках. Вони виливалися на нього, як окріп із пекельного казана. Обпікали свідомість.

Як тільки чоловіки вийшли на потрібній зупинці, поліцейський застеріг:

— Будь готовий, Бігуне... У мене вже з’являються думки.

— Про смерть? Хочеш здохнути, чи вбити когось?

— Я хочу все.

Похитуючись та підтримуючи один одного, вони крокували вулицею, змушуючи одиноких перехожих відсахуватися.

«Цей бовдур тебе погубить. Зупини його!»

З носа журналіста струмком лилася кров — він уже й не витирав її. Обпершись на стіну, патрульний запустив унікальний прилад, призначений для виявлення специфічно-активних громадян.

Намагаючись вгамувати тремтіння пальців, він увів цифри з папірця. Натиснув на кнопку «Почати пошук за заданими координатами».

Ще під час навчання йому якось довелося попрацювати із «ЗЛ-РЕНТГЕН-А», але зараз у пам’яті залишилося зовсім мало потрібної інформації.

Хоча, ніби все працювало правильно. Залишалося сподіватися, що «Око-ІІ» не розвалиться прямо в руках або не вибухне.

Прилад видав писк і завібрував. На екрані з’явився радар. Зелена стрілка вказувала на північ.

— Є! — ледь не вигукнув Нік.

Працює! Також на екрані замиготіли маленькі цяточки. Він зробив висновок, що так прилад позначає індивідів, у тілах яких присутні звичайні модифікатори.

Краплі поту з чола капали на припорошений снігом тротуар. Створювали калюжі. Сльози — чорні й густі. Чужий голос — усе дзвінкіше.

— Чуєш. Тобі той старий погрожував Ланою. Що вона може зробити, якщо ми не повернемо? — поцікавився Нік, щоб відволіктися від противних видінь.

Він дивився на пристрій і згадував білявку.

— Хех. Правильно мислиш, товаришу поліцейський. По-твоєму, чому старий такий безпечний, га? Без охорони сидить? Зі своїм барахлом… Отак от.

— Прилад ледве працює. Сподіваюсь, дотягне.

— Сподівайся. Якщо не дотягне — нам кранти.

— А якщо це хтось інший? І воно виведе… не туди?

— Ні, малий. Нас веде саме до нашого «клієнта». Хіба не відчуваєш, як воно біситься? Як тисне?

Йшли вони довго й важко, до болю стискаючи пальцями передпліччя один одного. Це щоб не зациклюватися на страшних думках, які проривалися до душі. Щоб не чути шепіт у себе над вухом.

«Так, все вірно! Ти знайдеш собі проблем, вийдеш на злочинців. Думаєш, у всьому Енджелсі лишень один специфічно-активний мудень проживає?»

«Так і будеш тинятися районом, кілометр за кілометром. Поки не впадеш мертвим. Брудним і мокрим. Таким і поховають тебе. Хочеш?»

«Координати? Запалена маячня п’яного детектива!»

«Це пастка, так! Капкан. Пройди ще трохи вперед — і бородатий тебе заб’є, як ягня. Так і буде. Ти це знаєш. Буде, буде».

— Тварюка не закриває рота. Дістала мене, — вицідив крізь зуби журналіст.

— Бо ми вже близько, Бігуне…

Офіцер Рімм витер кров з-під носа Кобейна своїм носовичком. Зелена стрілка перетворилася на точку зовсім поруч із центром екрана, коли йти далі вже не було сил, а перед очима все хиталося.

— Десь тут, — прохрипів Нік, вказуючи приладом у бік маленького продуктового магазинчика.

Знову підводило дихання, легені наче опір чинили — не впускали в себе повітря.

Прилад завібрував, видав писк. Маленька непримітна крамничка, яких сотні. Точнісінько така є прямо в будинку, де мешкає Нік.

Ось там і причаївся ворог.

Як тільки чоловіки увійшли всередину, патрульний перечепився об власну ногу і впав. Тіло відмовлялося слухатися, а нутрощі щось викрутило всередині, наче білизну після ручного прання. Бігун сильно похитнувся теж, але встояв.

Неслухняними руками він дістав з великої кишені пістолет, направив на продавчиню, що стояла за прилавком. Її металеві вуста підсвічувалися червоним кольором.

Покупців не було. Пищав на підлозі прилад, що впав. Нік сперся на лікоть лівої руки та повільно почав підійматися. З-за пояса правою рукою він витягнув табельну зброю.

Лежачи на підлозі, офіцер Рімм помітив, що продавчиня за прилавком тримає в руці кухонний ніж. Чоловік прицілився і натиснув на спусковий механізм.

Спалах пострілу боляче вдарив по очах. Голова жінки сіпнулась назад, а на стіні позаду неї з’явилася велика червона пляма.

Шматок плоті повільно сповзав, залишаючи за собою слід.

Це був перший раз, коли патрульний убив людину. Він не відчув нічого. Ні коли стріляв, ні коли підійшов ближче і глянув вниз — на ноги в чорних туфлях, що тепер виглядали з-під прилавка.

Пляма на стіні нагадувала перекошене від злоби обличчя офіцера Монка.

— Треба всіх їх нищити, розумієш? Домогосподарок, роботяг, офісників, водил на дорозі, довбаних придурків з вилизаними зачісками. Просто береш і спускаєш обойму в виродків. Вони розлітаються — а ти кайфуєш. Класне відчуття, скажи?

Тепер старина Монк збуджено посміхався.

Простирадло вже майже з’їхало з поверхні дзеркала. Якщо Нік не відведе погляд просто зараз — побачить там щось погане. Не мертву Соню. А себе.

Нік Рімм знову почав провалюватися в небуття.

* * *